Стільки диму я не бачила у жодному пабі в Україні ніколи. Білі отруйні хмаринки повільно вислизали із гарячих вуст іноземців, чиє спілкування зараз набирало оберти. Вони намагалися бути привітними один з одним, доброзичливими, стрімко реагували на смішні жарти ламаною англійською, губилися у кількості людей, з якими переговорювалися час від часу, і майже завжди під час тиші поринали у віртуальний світ.
Я була не виключенням у цей вечір. Інтернет справжнім рятувальним колом. Мені не подобалося знаходитися у товаристві, з яким я боялась порозумітися. Для мене всі ці люди були якимись чужими: не хотілось розповідати їм історії про своє життя, посміхатися, бути, врешті, собою. Це було тяжко зробити. Я почувала себе абсолютно не у своїй тарілці. Тим не менш слухати я не припиняла, цікаві оповідки, як своєрідний наркотик, який зводить із розуму і не дозволяє загинути від нудьги, та, на жаль, сьогодні відшукати корисну дозу нової інформації абсолютно не вдавалося. Все це пропахло тютюном і порожніми балачками.
Мені хотілось зникнути, провалитися під землю у самісіньке пекло або банально піти у гуртожиток і розчинитися у м'якій ковдрі із подушкою. Там зараз найкраще. Я занадто сором’язлива, щоб зав’язати із кимось цікаву розмову і підтримувати її на належному рівні. Єдина людина, яку я на той момент не боялась, сиділа за іншим краєм столу і активно спілкувалась із новими друзями.
Добре, що людство все ж таки винайшло телефони, за допомогою яких не виникає особливої складності абстрагуватися від реальності. Ти легко можеш робити вигляд, що відповіді на повідомлення ніяк не зачекають, хоча насправді нікому до тебе немає справи. Ти потрібен людям лише у той момент, коли у вас є спільні справи. Ти ніби підписуєш договір про тимчасову співпрацю, але коли ваші реальності розмежовуються – потреби у тобі більше немає. Тебе просто не існує. Ніхто на тебе не чекає.
Мої зовсім не добрі думки раптом перервало повідомлення, яке несподівано з’явилося на екрані мого телефону:
«Я все бачу! Ми ж розважаємося! Спілкуйся із людьми, говори до них! Не гай часу!»
Я швиденько підвела очі і зацікавлено витріщилася на того самого хлопця, із яким мені не було страшно говорити. Він надіслав мені привітну посмішку і невимушеним рухом вказав на екран мобільного.
«Повторюю: поклади негайно!»
У моїй голові раптово виник підступний план, але відповідь на мою умову мене здивувала:
«Я покладу телефон лише тоді, коли ти замовиш мені щось випити!»
І що, приймеш мій виклик, чи відмовишся? Я знову подивилась на нього, але цього разу спробувала здатися зверхньою. Він підморгнув мені та на секунду зустрівся зі мною поглядами. Тут по моїй шкірі пробігли мурахи і я зрозуміла, що просто так сьогодні це не закінчиться. Наш коротенький перестрічний вогонь тривав всього лише мить, але я зрозуміла, що програла у цьому раунді.
Минуло ще декілька хвилин, і ми вже стояли поряд із липкою барною стійкою, біля якої чаклували із алкоголем офіціанти. Не пам’ятаю, скільки ми випити у ту ніч, але верталися голосно розмовляючи, співаючі відомі англомовні пісні. За цей час мій язик розв’язався, і я готова була так само вільно демонструвати свої знання мови, як і мої нові знайомі.
Єдиною помилкою, мабуть, було те, що я вдягнула у той вечір підбори, на яких так і не навчилася ходити. Чомусь хотілось виглядати елегантною, сама не знаю навіщо я це зробила але… Блукаючи вулицями невідомого міста, я як завжди, кілька разів була близька до того, щоб впасти і щось собі зламати.
- Бачу, тобі потрібна допомога. Я за тебе переживаю, - Він підійшов до мене та ласкаво простягнув до мене свою руку.
- Дякую! – це все, що на той момент я змогла витиснути із себе.
Так ми і йшли собі, підтримуючи один одного, до зупинки, де розпочалась групова фотосесія на чиїсь черговий «iPhone». Лише ми сіли десь осторонь на лавці під холодним світлом ліхтарів та заговорили про дурнуваті речі. Але знаєте, це входило до теки: "Цікаві історії невідомих людей":
- Знаєш, а я не такий хороший, яким здаюся на перший погляд, - з посмішкою сказав він. Я поклала голову йому на плече і тихенько зітхнула. Мені чомусь було затишно і абсолютно не хвилювало те, що відбувалось у метрах від нас.
- І чому ж?
- Я маю дитину, - він посміхається ще ширше і продовжує, - доньку.
- Ти знущаєшся. Ти надто чемний, щоб у свої 21 мати вже таку відповідальність, - я, звичайно, що не повірила, але дискусію на цю тему переривати не стала.
- Ми не живемо разом. Це вийшло якось випадково. І я не хочу про це нічого знати! – десь далеко на дорозі ми побачили вогні автобуса.
Наша шумна компанія із не абияким галасом завалилась у транспортний засіб, благаючи водія дозволу не платити за проїзд. Хтось повис на поручнях, хтось сидів і дивився на вогні вечірнього міста.
- Я пропоную піти до мене в кімнату і влаштувати маленьку вечірку! – сказав Він виважено. Охочих лягати спати у нашій компанії явно не було, тому після того як ми впорались із ненависним підйомом до потрібної нам будівлі, всі зібралися в кімнаті 221. Музиканти грали на своїх гітарах пісні власного авторства, дівчата їли різноманітні снеки. Не пам’ятаю чому, але я опинилась у своїй кімнаті. Без світла, я завалилась на алергенну подушку і ковдру та готова була поринути у сон, як раптом крізь маленьку шпаринку у приміщення потрапило світло, а за ним і неочікуваний гість.
Він тихенько підійшов до ліжка, опустився до рівня моїх губ і раптово, зовсім не відчуваючи сумніві, доторкнувся до них. Щось приємне загорілось десь усередині, та я відповіла на поцілунок. Надалі були лише коротенькі спалахи, які яскраво, але чітко закарбувалися у моїй пам’яті.
Секунда .
І ми піднялися з ліжка у пристрасному запалі.
Наступна.
Ми біля шафи стискаємо один одного в міцних обіймах, намагаючись втопитися у цьому солодкому забутті.
Далі.
Ми на підлозі, і Він тихесенько шепоче, голосом, який застрягає десь у його горлі:
- Ми ж тільки друзі, правда?
- Правда! – відповідаю я таким із такими самими складнощами і кусаю його за губу.
Це божевілля триває ще декілька хвилин, а потім….
Я прокидаюсь у своєму ліжку від яскравих променів непостійного сонця.
