Триптих. Частина Перша або Історія про чоловіка із дитиною

Стільки диму я не бачила у жодному пабі в Україні ніколи. Білі отруйні хмаринки повільно вислизали із гарячих вуст іноземців, чиє спілкування зараз набирало оберти. Вони намагалися бути привітними один з одним,  доброзичливими, стрімко реагували на смішні жарти  ламаною англійською, губилися у кількості людей, з якими переговорювалися час від часу, і майже завжди під час тиші поринали у віртуальний світ.

Я була не виключенням у цей вечір. Інтернет справжнім рятувальним колом. Мені не подобалося знаходитися у товаристві, з яким я боялась порозумітися. Для мене всі ці люди були якимись чужими: не хотілось розповідати їм історії про своє життя, посміхатися, бути, врешті, собою. Це було тяжко зробити. Я почувала себе абсолютно не у своїй тарілці. Тим не менш слухати я не припиняла, цікаві оповідки, як своєрідний наркотик, який зводить із розуму і не дозволяє загинути від нудьги, та, на жаль,  сьогодні відшукати корисну дозу нової  інформації абсолютно не вдавалося. Все це пропахло тютюном і порожніми балачками.

Мені хотілось зникнути, провалитися під землю у самісіньке пекло або банально піти у гуртожиток і розчинитися у  м'якій ковдрі із подушкою.  Там зараз найкраще. Я занадто сором’язлива, щоб зав’язати із кимось цікаву розмову і підтримувати її на належному рівні. Єдина людина, яку я на той момент не боялась, сиділа за іншим краєм столу і активно спілкувалась із новими друзями.  

Добре, що людство все ж таки винайшло телефони, за допомогою яких не виникає особливої складності абстрагуватися від реальності. Ти легко  можеш робити вигляд, що відповіді на повідомлення ніяк не  зачекають, хоча насправді нікому до тебе немає справи. Ти потрібен людям лише у той момент, коли у вас є спільні справи. Ти ніби підписуєш договір про  тимчасову співпрацю, але коли ваші реальності розмежовуються – потреби у тобі більше немає. Тебе просто не існує. Ніхто на тебе не чекає.

Мої зовсім не добрі думки раптом перервало повідомлення, яке несподівано з’явилося на екрані мого телефону:

«Я все бачу!  Ми ж розважаємося! Спілкуйся із людьми, говори до них! Не гай часу!»

Я швиденько підвела очі і зацікавлено витріщилася на того самого хлопця, із яким мені не було страшно говорити. Він надіслав мені привітну посмішку і невимушеним рухом вказав на екран мобільного.

«Повторюю: поклади негайно!»

У моїй голові раптово виник підступний план, але відповідь на мою умову мене здивувала:

«Я покладу телефон лише тоді, коли ти замовиш мені щось випити!»

І що, приймеш мій виклик, чи відмовишся? Я знову подивилась на нього, але цього разу спробувала здатися зверхньою. Він підморгнув мені та на секунду зустрівся зі мною поглядами. Тут по моїй шкірі пробігли мурахи і я зрозуміла, що просто так сьогодні це не закінчиться.  Наш коротенький перестрічний вогонь тривав всього лише мить, але я зрозуміла, що програла у цьому раунді.

Минуло ще декілька хвилин, і ми вже стояли поряд із липкою барною стійкою, біля якої чаклували із алкоголем офіціанти. Не пам’ятаю, скільки ми випити у ту ніч, але верталися голосно розмовляючи, співаючі відомі англомовні пісні. За цей час мій язик розв’язався, і я готова була так само вільно демонструвати свої знання мови, як і мої нові знайомі.

 Єдиною помилкою, мабуть, було те, що я вдягнула у той вечір підбори, на яких так і не навчилася ходити.  Чомусь хотілось виглядати елегантною, сама не знаю навіщо я це зробила але…  Блукаючи вулицями невідомого міста, я як завжди, кілька разів була близька до того, щоб впасти і щось собі зламати.

-           Бачу, тобі потрібна допомога. Я за тебе переживаю, - Він підійшов до мене та ласкаво простягнув до мене свою руку.

-          Дякую! – це все, що на той момент я змогла витиснути із себе.

Так ми і йшли собі, підтримуючи один одного, до зупинки, де розпочалась групова фотосесія на чиїсь черговий «iPhone». Лише ми сіли десь осторонь на лавці під холодним світлом ліхтарів та заговорили про дурнуваті речі. Але знаєте, це входило до теки: "Цікаві історії невідомих людей":

-          Знаєш, а я не такий хороший, яким здаюся на перший погляд, - з посмішкою сказав він. Я поклала голову йому на плече і тихенько зітхнула. Мені чомусь було затишно і абсолютно не хвилювало те, що відбувалось у метрах від нас.

-          І чому ж?

-          Я маю дитину, - він посміхається ще ширше і продовжує, - доньку.

-          Ти знущаєшся. Ти надто чемний, щоб у свої 21 мати вже таку відповідальність, - я, звичайно, що не повірила, але дискусію на цю тему переривати не стала.

-          Ми не живемо разом. Це вийшло якось випадково. І я не хочу про це нічого знати! – десь далеко на дорозі ми побачили вогні автобуса.

 Наша шумна компанія із не абияким галасом завалилась у транспортний засіб, благаючи водія дозволу не платити за проїзд. Хтось повис на поручнях, хтось сидів і дивився на вогні вечірнього міста.

-          Я пропоную піти до мене в кімнату і влаштувати маленьку вечірку! – сказав Він виважено. Охочих лягати спати у нашій компанії явно не було, тому після того як ми впорались із ненависним підйомом до потрібної нам будівлі, всі зібралися в кімнаті 221. Музиканти грали на своїх гітарах пісні власного авторства, дівчата їли різноманітні снеки.  Не пам’ятаю чому, але я опинилась у своїй кімнаті. Без світла, я завалилась на алергенну подушку і ковдру та готова була поринути у сон, як раптом крізь маленьку шпаринку у приміщення потрапило світло, а за ним і неочікуваний гість.

Він тихенько підійшов до ліжка, опустився до рівня моїх губ і раптово, зовсім не відчуваючи сумніві, доторкнувся до них. Щось приємне загорілось десь усередині, та я відповіла на поцілунок. Надалі були лише коротенькі спалахи, які яскраво, але чітко закарбувалися у моїй пам’яті.

Секунда .

І ми піднялися з ліжка у пристрасному запалі.

Наступна.

Ми біля шафи стискаємо один одного в міцних обіймах, намагаючись втопитися у цьому солодкому забутті.

Далі.

Ми на підлозі, і Він тихесенько шепоче, голосом, який застрягає десь у його горлі:

-          Ми ж тільки друзі, правда?

-          Правда! – відповідаю я таким із такими самими складнощами і кусаю його за губу.

Це божевілля триває ще декілька хвилин, а  потім….

Я прокидаюсь у своєму ліжку від яскравих променів непостійного сонця.  

В цю ніч у твоїх ніг

Він помірними кроками вимірює гримерку, стискаючи у сильній руці майже завершену пачку найдорожчих цигарок. На ньому зараз біла сорочка із закоченими рукавами, яка чудово підкреслює його спортивну фігуру; фірмові лаковані чоботи, які вицокують ритми мого серця,  виблискують під тусклим світлом;  на шиї висить чорний  розв’язаний метелик.  У повітрі відчувається виразний запах якісного віскі невідомого мені бренду, але повітря п’янить мене і без цього. На столі лежить відкрита пачка шоколадних цукерок, яка прибула сюди прямісінько  зі Швейцарії. Він їх майже не торкався.  Світло ледь осяює частину приміщення і його виразне і різке лице.  Я все одно  бачу, нервується, та через власну  гідність він ніколи цього не визнає.

-          Сьогодні буде гаряча ніч, маленька!  – з ледь помітним тремтінням у голосі каже він. Тяжко розпізнати, коли хвилювання він демонструє навмисне, а коли це справжні почуття. Після цих слів, що обпалюють шкіру своєю прохолодою, його ноги повільно підносять таке бажане тіло до місця, де я сиджу.  Ніщо не заважає йому з легкістю поцілувати мене сухими губами у червону від холоду щоку. На вулиці мінус десять, всередині все горить.  Ми не бачились два роки.

-          Я знаю,  - мені дуже хочеться пожартувати на тему його чергового концерту, чисельних фанатів, але я не можу.  Мені було тяжко знущатися з нього. Завжди. Я відчувала  надмірне захоплення і бажання підкорятися. Навіть, не зважаючи на багаторазові сварки, довгі припинення будь-яких стосунків, я все одно верталася і відвідувала його концерти принаймні раз на рік.   

-          Я бачу, що ти хочеш щось сказати, але не можеш…  Роки йдуть, ніщо не змінюється! - його вузькі губи розтягнулися у зверхній посмішці. Чому він все завжди відчуває? Не потрібно навіть нічого казати. Тільки шалена напруга і тисячі вогників: в очах, у відблисках на дзеркалах і підготованих для квітів вазах.

-          Я рада тебе нарешті побачити, - на мені червона сукня із ледь прозорої тканини. Його це заводить. Я бачу.

-          Ти ані трішки не змінилась, - він зробив довгу паузу, -  Я також радий нашій зустрічі, - йому ці слова  давалися тяжко. Я це знала.  -  Чесно кажучи, я не сподівався тебе тут побачити. Ти мене приємно вразила, - він опускається переді мною на коліна і зазирає прямісінько в очі. Тільки він це може робити, тільки йому це дозволено.  Я ніколи не боялася його блакиті, бо з ним я не відчувала сорому. Ні-за-що.

-          Припини так на мене дивитись, я взагалі не мала з’являтися у твоїй гримерці. Пам’ятаю, що ти вважаєш чиюсь компанію перед концертом поганою прикметою.  Та, вибач, я не втрималась. Люблю бачити ті рідкі моменти, коли ти хвилюєшся, - його відверто веселять мої слова

-           Я?! Хвилююсь?! Ти і правда давно зі мною не спілкувалась! – мої руки повільно лягають на його волосся і опускаються до розв’язаного метелика. Кілька обережних рухів і готово. Тепер горло стиснуте не тільки в мене.

-          Чому ти нічого не сказала, перед тим, як зникла? – ніколи не любила цей серйозний тон. Він завжди сприймався як батьківський. Ніякої серйозності, тільки легкі і гострі фрази, саме це я і люблю. Саме від цього шаленію.

-          Тебе це насправді хвилює? – я заховаю прядку волосся за вухо і тяжко зітхаю.

-          Ти ж знаєш, що… - знову ця посмішка, - ні! – я встаю зі свого місця і йду до виходу із кімнати. Ні, мене абсолютно не зачепили його слова. Що для нього значать порожні фрази?  Просто до виступу залишається декілька хвилин. Не можна змушувати публіку так довго чекати. І як не дивно, він зрозумів, чому я захотіла піти. Але йому вистачило всього декількох секунд для того, щоб притиснути мене до стінки і гарячими губами впитися у мої вуста.  Спекотно. Неймовірно близько один до одного. Ближче ніж за всі останні роки.  Немає чим дихати. Повітря стискає у грудях і замість видиху виривається стогін.  Ми більше не контролюємо ані своїх думок, ані своїх почуттів, ані своїх рук.

-          Як я за тобою сумував, - ричить він у полоні пристрасті. Нам зриває усі ментальні блоки. Нам байдуже, що ми не бачилися так довго. Байдуже. Що. Буде. Далі.

-          А я ні, - як у старі добрі часи. Минає, мабуть, ціла вічність, як нарешті у двері настирливо розпочали стукати:

-          Запізнюємося на двадцять хвилин! З вами все добре?! – ми ледь відриваємося один від одного і він відповідає:

-          П’ять хвилин, - каже,  абсолютно спокійним голосом, і знову його язик опиняється у моєму роті.

-          Але натовп…

-          Я сказав п’ять хвилин! -  не варто його злити, дорогий адміністраторе. Він сильно гримає кулаком у двері.  

-          Всі чекають на вас уже… – адміністратор знервовано обриває фразу і ми чуємо його тихі кроки.

-          Уже час, малий, - я останній раз цілую його, швидко поправляю сукню і зачіску, - бажаю успіху! - доля секунди, і я вже на коридорі намагаюсь віддихатися від цього шаленства. Довкола вже абсолютно темно, потрібно йти у зал, де знервований натовп чекає на свого героя. Ряди із злих старезних елегантних леді, молоді люди і естети. І ось воно, моє місце. Я сідаю, якби нічого щойно не відбулося і вдивляюся у червоний колір театральної завіси.

-          Люба, з тобою все добре? – шепоче він мені на вухо і повільно бере мене за руку, - чому тебе так довго не було? Я не на жарт розхвилювався!

-          Не варто було, коханий. Просто чогось у коридорі зібралось багато людей, і я ледь проштовхнулась. Ти ж знаєш цих божевільних фанатів.

-          Не роби так більше. І бери слухавку! – він ніжно дивиться у мої очі. Я відводжу погляд і сором’язливо посміхаюсь. У залі згасає світло і відчиняється завіса. Шоу розпочинається…   

Мій внутрішній кіт

Тихі хвилюючі гудки кожної миті розривають моє серце. Відстань у сотні кілометрів не дозволяє нам бути поряд. Ще трішки і виникне прірва нескінченної розмови двох людей, які не розуміють, що з ними відбувається. Нас зможуть зупинити лише обмеження батареї та мобільних операторів.
У кімнаті порожньо і темно, так, щоб ніхто не зміг побачити нашої захопленості.  Ще декілька секунд і у вухах буде твій солодкуватий голос, сповнений впевненості і ніжності. Ти казав, що ніколи не вмів спілкуватися із дівчатами, я ніколи тобі не вірила. Це була найпрекрасніша ілюзія у житті. Але відчувати на дотик завжди хотілося.  Найбільша мрія - це опинитися у ліжку поряд і зробити ЦЕ... поцілувати тебе у шию і залишити там свій ніс, вдихаючі приємний аромат твого тіла. Тільки так ми могли бути разом. Тільки ці нічні розмови дозволяли мені бути собою.
Я любила слухати. Ти був розумніший у сотні разів, але не вихвалявся своїми знаннями. Ти вчив мене, захоплював і зацікавлював так, як не міг ніхто інший. Місток крізь цілу країну, втеча із реальностей. А мені лише б раз доторкнутись до твого волосся, лише б раз відчути гарячий подих біля вуха...

-… і знову ти замислився. Дідько, що ж у тебе там в голові?
- Ну,  багато всього цікавого.
- як ж я хочу залізти тобі у голову і дізнатися, що там. Ти б мене пустив усередину?
- Ні, не пустив би.
- А чому ж?
-  тому що там на тебе чекають небезпеки. Ось, наприклад, величезні павуки із райдужними лапами. Або немовлята, що котяться, як шари для боулунга і зносять кеглі-хмарочоси... і далі у тому ж дусі... ти можеш постраждати, а мені б цього не хотілось...
- і тільки через це?!
- добре, ще там атомні війни, землетруси...
- взагалі не розумію, чому ти боїшся.
- а я не думав, що ти виявишся такою наполегливою.
- авжеж, розмріявся.
- слухай, а щодо тебе. Ти би мене собі у голову пустила?
- Ні.
- Ну ось, тоді які можуть бути питання?
- Ніяких... - ти зробив невелику паузу, добре подумав і відповів:
- якщо чесно, там не тільки катаклізми і павуки. Якби ти все ж таки потрапила у мої думки, то дуже б здивувалась, коли побачила б себе саму. Ти постійно там знаходишся! Але іноді мені вдається тебе звідтам забрати, коли  я читаю .... та це виходить дуже рідко...

Під хмарами, під літаками

Я лежу на додатковому поверсі у будинку з одним вікном у даху. Через нього чудово проглядаються пухкі білосніжні хмари і блакитне небо із легким відтінком сірого. Температура сягає, можливо, сорока градусів. Тяжко дихати. Ця спека будь-кого зведе із розуму, якщо не вміти з нею боротися. Я не вмію і заплющую засліплені промінцями сонця очі…

…під спиною тверде покриття високо поверхового будинку. Ми лежимо поряд  і говоримо про щось зовсім невідповідне моменту (тому що мовчанка скрасила би цю мить найкраще):

-          У мене було лише три дівчини, уявляєш? – говорить він мені і дістає із пачки «Лакі Страйку»  першу цигарку, - Всі вони були дурепами. Взагалі не розумію, навіщо потрібні стосунки? Людина прекрасно може впоратися зі всіма труднощами сама. Як я тепер. Я – самодостатній і самотній, - білий дим від цигарок повільно виходить із його вуст та змішується із повітрям. Вітер уносить цю шкідливу суміш далеко вгору разом із автомобільними вихлопами і запахом каналізації.

-          Припини, - кажу я прикриваючи очі рукою, - всім потрібна друга половинка.  І не бреши, що тобі зовсім не самотньо вечорами?

-          Звичайно, що самотньо! Але, хто на такого,  як я зверне увагу? – він повільно провів рукою по мокрому від спеки волоссю, після чого дістав наступну цигарку і вмастився на мій живіт.  Ми замовчали.

Поряд не нікого. Тільки цигарки, машини десь на тлі виїзду з міста, і…

… я чую звуки літака, що здіймається десь всередині змішаної блакиті. Свист його міцних залізних крил, ідеально змодельованого корпусу і посопування досвідченого пілота. Машина все зробить сама, головне оминати зони турбулентності. Але життя було б занадто просте…

… зовнішня частина салону сріблом виблискує на сонці, тепло якого відчайдушно перехоплює різкий холоднуватий вітер. Турбіни шумлять. Він надто низько, майже над землею. Майже у декількох метрах від нашого закинутого будинку. Здається, варто лише простягнути руку і сотні життів будуть залежати лише від тебе.

-          Я вчора із хлопцями грав у досить непристойну гру. Вони фотографували мене, коли мені випадали збочені завдання. Ці світлини у їх особистому архіві, - нова цигарка знову опинилась у його роті.

-          Я бачила ті фотографії. Ти там занадто гарячий навіть для мене!

-          Придурки, вони ж обіцяли! Але байдуже. До речі, потім мене змусили написати у себе на животі «Хочу тебе», - він порився у моїй сумці, ледве знайшов там фіолетову ручку і задрав мою футболку.  На шкірі я відчула холодне, але впевнене поколювання стрижня, - тепер я тебе заклеймив…

… знову я чую рев моторів. У вікні  військові гвинтокрили летять на Схід.   

Вікодин і померанчі

Одноманітнішаємо

Літо

двоє несамовито
двоє задихано

завчили один одного напамять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть їх врятувати...

Грицько Чубай. Пятикнижжя

Ми просиділи вдвох на ганку біля години.  Вітер хижо підхоплював останнє  темно-коричниве листя, що залишила по собі минула осінь. Нашу вулицю поступово почав захоплювати вечір, тільки маленьки проміні рожевого сонця дряпали асфальтовану дорогу до старого будинку, який колись належав моїм родичам. Він стояв серед срібного поля, де не було жодної живої душі, окрім, мабуть, польових русалок чи то мавок. Ми відвідували цю хатинку завжди випадково. Траплялося, що просто хотіли побути насамоті. Траплялося, що треба було рятуватися один від одного. Розмовляти звосім не хотілося. Не було про що. Всі можливі теми, які колись нас цікавили та об'єднювали, зараз дратували. Вони давно перетворилися на мотлох, подібний до того, що лежав під дахом. Викидати було шкода, згадувати іноді приємно, але не більше.
Цигарки закінчувалися.  А напруга помірно, але впевнено зростала. Зараз хтось порушить священу тишу. Десь далеко, біля самої лінії горизонту, догоряли останні вогники сонячного зимового дня.
Я не хотіла бути першою, хто порушить мовчанку. Ми рівно пропорційні у своїй байдужості один до одного, але чомусь продовжували жити разом. У нас не було ані спільної собаки, ані дитини, щоб хоч якось виправдати збереження цих безглуздих стосунків. Кожен не менше року мав власне життя: друзів, коханок/коханців, улюблену музику, фільми та книжки. І він, і я про це чудово знали, але ніколи не говорили. Навіщо рйнувати чужу зону комфорту?
Щовечора я верталася із гучної вечірки та лягала у холодне ліжко, притулялася спиною до нього та не могла зануритися у сновидіння. Пекельні думки створювпли систему печер у моєму мозку. І я ніяк не могла спіймати  думку, яка ховалася там від мене. Вона набагато краще знала повороти та перехрестя моєї свідомості. Мене щось хвилювало, але я не могла зрозуміти, що саме. Так і минав день за днем, допоки з його рота не вилитіло наступне:
- Нам треба поїхати туди. Я хочу з тобою поговорити. Треба нарешті покінчити із цим всім.
Мене збентежили ці слова. Дивно, що він так само думає про залишки нашого минулого. Невже, не мене одну мучить тварина-думка, яка майстерно уникала зустрічи такийдовчий час.
І ось ми тут. І досі мовчання. Я не хочу чути від нього анічогісінько. Він прекрасний, коли мовчить. Людина, коли відкриває рота, відверто змінюється. Але в  такі  прозорі моменти мовчанки  я згадую, за що його колись покохала. Здавалося, зараз він посміхнеться та запропонує піти у хату, проте його тінь стояла поряд, немов чужа. Ковдра на моїх плечах рятувала від гострих поглядів у потилицю. Як добре, що я взяла із собою навушники. Це моє рятувальне коло.

***

Сонце вже двано зникло, але ніхто не поспішав увімкнути ліхтарі біля хати. Ми так і залишалися на холодному ганку, розстріляні лютневими зорями. Він час від часу поглядав на мене та знервовано ходив від  гойдалки до крісла в іншому кінці. Мабуть, навушники допомогли йому зрозуміти, що говорити з ним я не налаштована.
Пройшло ще десять хвилин. Тінь зупинилася біля мене та повільно присіла поряд. Він обережно підняв кодру та заліз до мене, пригонувшись головою до колін, немов маленьке кошеня.

Ми знов не поговорили.
У нас досі свої коханці.
У нас досі свої герої.
Ми поверемося сюди за тиждень.
І так буде допоки хтось  із нас не витримає.
Але ми досі ті самі люди.

Там, де дім

Я прокинулась, коли сутінки радо вітали нас своїми холодними  та  не дуже ласкавими обіймами. Ми досі їхали звивистою гірською дорогою, що вела у далекі глибини блакитно-зеленого лісу.  Ялинки (чи то інші голонасінні) гордовито здіймалися прямісінько у небо, дряпаючи тяжкі чорні хмари.
За моїми підрахунками, у дорозі ми були близько 12 годин. І чому перед від'їздом я так не встигла подивитись на годинника? Вартувало би.
Я сиділа біля свого старого друга, який  із посмішкою підспівував радіо.  Дивно було бачити нас разом, адже доля давно вирішила, що спілкуватись нам не слід. Хоча був час, коли ми бачилися майже кожного дня, обговорювали свіжі плітки, мріяли.  Він підтримував мене у нелегкі часи безпорадної та невзаємної закоханості у нашого спільного друга. Та у певний момент, коли моє особисте життя пішло шкереберть, він прийняв третій бік і на довгий час зник. Та як би що, зараз він сидів поряд.
Чесно кажучи,  вчорашній вечір пройшов у зовсім інший спосіб, ніж я планувала. Принаймні добре, що квитки у кіно були безкоштовні. Якось вийшло, що на касі сиділа надзвичайно мила дівчинка. На вигляд їй було близько 20 років. Мені здалось, що працює вона у нашому кінотеатрі зовсім недовго, бо  працівники, які двгий час видруковували відвідувачам чеки, ніколи не посміхались. Я здивувалась, коли та сама дівчинка запропонувала мені безкоштовний абонемент на честь, начебто,  дня народження. Але попросила, щоб це було нашою маленькою таємницею. Невже я виглядала, як людина, якій терміново необхідна була  підтримка? Хоча,  байдуже.
У кафе я замовила собі порцію фісташкового морозива і  зелений чай, бо до сеанса залишалась приблизно година.  Час постіно спливає поівільно, особливо, коли потрібно його вбити. Але за декілька хвилин мою увагу привернув безлад, що відбувався за стійкою. Дівчата у фірмових бейсболках  непристойно голосно сперичались між собою про те, що якийсь хлопець не насмілиться сказати деректорці про її стосунки із якимось юнаком. Замовчати барісток змусив гучний крик: "Не сподівайтеся! Вони все дізнаються! Будьте певні!"
Мій друг злетів зі сходів і, розвернувшись до шокованих дівчат обличчям, сказав, що він звільняється. У цей самий момент хлопець випадково налетів на столик, за яким я сиділа.
- Що ти тут робиш? Це доля!  Поїдеш зі мною! Ми так давно не бачились, я стільки всього маю тобі розповісти! - він міцно схопив мене за руку та потягнув геть із кафе, - Ця хвора жінка не лишить мене просто так.  Вона комусь заплатить. Здається, я підписав собі вирок.
Я не встигла вимовити ані слова. Занадто все сталося швидко. Занадто багато інформації. Ми вибігли на вулицю та побігли до першого ж провулку. Там стояв припаркований жовтий "жук". Звідки він знав, де я залишила свою машину.
- Сподіваюсь, ти не проти. Я сяду за кермо.
- У тебе хоч права є? Я пам'ятаю, як ти катався по місту на татовій машині у 15 років.
- Не бійся, мала. Маю я цю дурнувату картку із черговою невдалою фотокарткою, - я відкрила автівку та кинула йому ключі.
- Дивись не подряпай.
- Буду обережним, обіцяю.
Ми їхали швидко як для міста, але по дорозі  чомусь не натрапили на світлофори. Ліхтарі миготіли, немов у передсмертних судомах. Вулиці були порожні, як голови підлітків.  Ми наближалися до виїзду з міста.  Ніколи не залишала межі міста, хоч і мала машину. Час. Знову він.
- Що, чорт забирай, сталося? Від кого ти тікаєш?
- По-перше,  вже не "я тікаю", а ми тікаємо. По-друге, тобі це не потрібно, - він міцно вхопився за кермо та на секунду глянув мені у саму душу. Не люблю, коли люди так роблять. Прострумлюють тебе наскрізь і залишають напризволяще.
-  Я впевнена, що пошкодую про це. Хоч скажи, куди и їдемо?
- На край світу, мала... на край світу.
Подорож видалася мовчазною. Мені не було, що говорити. Він не хотів нічого розповідати. Я любила дивитися у вікно. Як усі проблеми залишались у дзеркальці заднього вигляду.  Чому він так вчасно з'явився?  Я  встигла не на жарт скучити...

Так ось. Минуло 12 годин дороги. Гори. Ніколи не думала, що вони так близько від нашого міста. Що ті 12 годин із 20 з гаком років? Та мої роздуми стосовно віку перервав захоплюючий подих вигляд на наше місто. Маленькиі будоночки із червоними дашками, дороги, немов яскраво виражені вени на хлопчачих руках... З висоти дороги і срібного магістрального паркану все здавалося дрібним і незначущим.
-Подобається? - знов посміхнувся мій друг. - І давно ти прокинулась?
Я нічого не відповіла, лише продовжила спостерігати за тим, як іграшкові машини зупинялися біля аеропорту. Мене також колись зустрічали.
- Скоро буде щось, що вразить тебе ще більше.
І він був правий. Коли я побачила ці величезні квадратні тонелі, що продірявлювали гори до самої середини, стало не на жарт моторошно. За кожні  50 метрів було ЦЕ. Пожовтілі металеві перекриття чомусь ніхто не наважився забрати та відвезти на металобрухт. Здавалося, що із заіржавілих печер, висотою із 15 поверховий будинок, колись давно виходили пекельні створіння.
- Що це? -  видихнула я із захопленням.
- Під час Другої світової фашисти використовували ці шахти для знищення людей. Вони набивали вагони потягів живим м'ясом та завозили його у глибини гори. Що відбувалося далі - ніхто не знає. Але  і по сьогодні вночі можна почути стогін цих нещасних.
- Не розповідай таких жахіть, бовдуре.
-Добре, я пожартував. Не знаю,  що це за печери, але виглядають вони моторошно. Подібна історія їм би пасувала.
У  захопленні ми проїхали ще з півгодини. Потім мій друг раптово загальмував і сказав:
- Виходь, далі йдем пішки.
- Що знов?
- Наша подорож ще не завершилась.
На вулиці вже було холодно. Ми йшли дорогою, повз величезні шахти, на дорозі було повно сміття. З кожним кроком його ставало все більше і більше. Сміттєзвалище. Чому саме воно? Безліч холодильників, телевізорів, навіть автомобілей. Інший непотріб, яким нехтували люди.  Папір із віршами, книги... Дим. Як це було прекрасно. Та дорогу нам перекрла загорожа і маленький будиночок. Я відчувала надзвичайне піднесення.
-Ти хочеш це сфотографувати? Тримай свою камеру, я знав, що вона тобі знадобиться, - мій друг жборнув фотоапарат у мій бік.
- Встань ось там! Ти маєш бути на цих фото.
- Не сумніваюсь, мала.
Я навела фокус і затвор клацнув. Готово. Його немає. Він зник. Я запанікувала, але раптом мене заспокоїло невідоме тепло, що віяло від будиночка.
Збоку був прохід, яскраве сонце і маленька гойдалка на дереві із зламаною лялюкою. Там було добре, я відчувала це. Але дізнатись, чи так воно насправді мені не вдалось...

Колись. Зараз. Потім

Дивно спостерігати за змінами, а, особливо, коли безпосередньо вони стосуються саме тебе. Колись - майже блакитні велечезні очиська, готові сприймати весь світ; сьогодні - запалі, мутно-зелені змучані, із потрісканими судинами, скельця. Колись - довге русяве волосся, що під променями сонця ставало набагато світлішим; сьогодні - біла фарба кожного місяця. Колись - зручний  теплий одяг і абсолютна байдужість до макіяжу; сьогодні - провокуюча нижня білизна і підведені чорним олівцем очі.
Раніше мене хвилювали питання про те, як би це відпроситися до друга у гості і взяти другий джойстик, який батьки категорично забороняли виносити з хати. Тепер  мене бентежить те, як би затягнути того самого хлопця у ліжко і цілувати його у перервах між раундами у черговій грі.
Раніше я не знала світлішого почуття за дружбу, а зараз збираю неодноразово розбите серце по шматкам у щось ціле невідомої форми.
Я відчуваю себе дорослішою за 2008 рік, наприклад. Чи добре це? Яку мету зазвичай переслідують сформовані люди, зіпсовані побутовими проблемами? Чи є в них якісь інші мрії?
Я маю на чолі шрам. Мабуть, на все життя. Треба його комусь присвятити, бо не пасує дівчині мати випадковий слід на обличчі. Як щодо революції? Адже і подія в історії людства вагома. За сто років школярі вивчатимуть єврореволюцію як щось нудне. Ну, та. Був собі фейсбук і твіттер, і молодь свідома, і маєш за це у 2052 році двійку, бо клята опозиція ніяк не могла визначитися із планом подальших дій і розтягнула хронологію подій, а зброю у руки не брали принципово. Ото дурні були люди... І хтось із моїх далеких родичів скаже : " а моя прабабця (чому б ні?) присвятила революції шрам!" І отримає дитина п'ятірку автоматом. Що не зробиш для благополуччя своєї родини.
Але це дурня.
А що ви думаєте, якби я присвятила цей шрам якомусь зі своїх колишніх?  Чи всім відразу. Треба пам'ятати, що чоловікам не можна вірити. Якими б вони хорошими не були на перший погляд. Зустрічаєш нового, симпатичного юнака, якому на вигляд років 20. Він слідкує за своїми руками, одягом та внутрішнім світом, глибиною з тарілку для зупи, і захоплєшся ним не на жарт. Увас все добре. І ,раптом, бачиш шрам. А потім у голові лунає: "От дідько, треба закінчувати з чоловіками!"
Хоча це так само по-дурному. До смерті можна лишитися старою дівою і годувати рибок кормом для кошенят.  Маразм, що поробиш?
Якась важлива особиста подія? Перший поцілунок? Перша любов?
Добре, нехай собі просто буде. Так простіше

***

У повітрі стояв солодкуватий аромат польових квітів. Знайомий запах. Здається, що тут я вже була. Тільки, де це 'тут'? Ніяк не можу собі пригадати. Але кожна клітинка мого тіла тріпотіла, бо тепло, що панувало у кімнаті, було рідним.
Чую бджіл та тихеньке шуркотіння незграбних метеликів. Які сідають на антикварні фарфорові склянки, що стоять... зачекайте... на дубовому столі.  Спекотно. Варто розплющити очі та негайно вмитися. Холодна вода у таку погоду завжди допомогає повернутися до тями. Може, тоді я зрозумію, де знаходжуся.
Вітер ніжно здіймає легкий тюль, що висить десь зліва від мене. Саме звідти  лине терпкий запах літнього, розмореного пекучим сонцем, саду із дикими блідо-рожевими трояндами, безліччю дрібоньких ромашок, стрункої гордовитої яблуні та достигаючиим зеленим виноградом. У кущах смородини чути обережні кроки кицьки. Доведеться все ж таки визнати перемогу цікавості та привідкрити хоча б одне око.
Велечезна світла кімната із прозорими вікнами. Подерта штукатурка на стелі. Люстра без двох лампочок. Зелений рушник біля дзеркала.
Промені сонця проходили крізь дірочки у мережевному тюлі, і я бачила скільки у кімнаті пороху. Зліва, направду, був вихід у сад. Але дверей на петлях не виявилось. Тільки невагомий шматок сіруватої тканини, який ніяк не могли викунити через сентементальність господаря, відділяв два таких різних світи.
Я лежала на дивані темно-вишневого кольору. Він був зовсім не схожий на ті новомодні канапи у центральних магазинах міста. Тверді пружини тиснули мені у спину.
Прохолодна вода допомогла приглушити нав'язливий аромат, що затьмарював свідомість. Губами стікав маленьки струмочок до самої шиїї. У дзеркалі - невідома істота із втомленими зелинуватими очима. Ще один ковток не завадить.
У саду кроки.
Ідилія зруйнована.
Я розвернулась.
Зіниці збільшились.
Ми не бачилися близько року. Звичайно, у такі моменти людина поняття не має,  що робити. Хвилинний ступор, мої руки і коліна затремтіли. Знову це відуття у животі... Ми кинулись один одному в обійми.