У здоровому тілі нездорові бажання

Кожного разу, як ми опинялись поряд із цим місцем, стрілка годинника тікала далеко за дванадцяту. Найчастіше, звичайно, доля заводила нас сюди під ранки, коли сонце ледь пробивалось крізь тяжкі хмари, а усім за декілька годин потрібно було збиратися на пари. Кожна гучна вечірка, звичайна прогулянка, побачення чи дорога з басейну обривались на непримітній площі біля одного з найбільших клубів міста. Усі дороги вели сюди, у маленький Рим, де на нас з привітною посмішкою чекав старий засмаглий грек або його син. Вони зовсім не розуміли англійської, тому розмова була своєрідним поєднанням усіх відомих нам мов і жестів. Хоча, це, мабуть, і на краще. Адже ви знаєте, як це тяжкого говорити, коли у всі барабани в голові б’є алкоголь. А тут ще й бажання свої перекладай. І про граматику не забувай! Там трішки чеської, тут – української. Уявіть, наш хороший друг навчив декількох грецьких слів. Серед них було і «калісперо». Це завжди тішило старого, за що він часом збільшував порції неймовірно смачного фаст-фуду. Магазинчик посеред  міської площі постійно приваблював відвідувачів вигадливими запахами та неоновою вивіскою, яка сповіщала про наявні у меню страви.  Це місце стало для нас справжньою гастрономічною мекою і зупинкою, яка сповіщала про те, що магія сьогоднішньої ночі за декілька годин завершиться. Прийде новий день, коли всі ніяково посміхатимуться один одному, говоритимуть про якісь дрібниці, але ніхто не згадає сьогоднішнього вечора. Про все це божевілля нагадають хіба десятки розмитих фотографій або болото на куртці, бо хтось дорогою в гуртожиток встигне декілька разів впасти. Найсмішнішим залишається те, що це буде єдина людина, яка нічого не пила.

The Еxtinguishing

У липкому нічному повітрі плавали розтяжні акустичні мелодії. Вони лунали ледь чутно, з глибокого чорного лісу, посеред якого подекуди пробивалося мерехтіння десятків вогнищ.  Ці вібрації звучали так щиро, наче зізнання у першому коханні. Втім свідків у нього було забагато. Тільки усвідомлення цього і змушувало повернутися на землю та не заблукати у ритмах пульсуючої венами крові. Ми сиділи вдвох, де вже ніхто не міг нас знайти, – на старому дитячому майданчику,  який ховався серед хвилюючого ся листя. У його руках була пляшка сливового вина, але з тих кращих. Воно не різало горлянку своєю приторною солодкуватістю, а навпаки просило зробити ще один ковток, стати ближче до всесвіту і зірок. Ми говорили про щось зовсім дивне, точніше я багато розповідала про своє нещодавно закінчене кохання і обурювалась несправедливістю життєвих обставин. Він ж, у свою чергу, лише пильно вдивлявся у мене і мовчав. Навіть не уявляю, наскільки йому було це неприємно, бо про нещасливу любов ця людина могла розповісти багато. Мабуть, навіть більше за мене. Та у той момент мене це не хвилювало.

-          Скажи, от чому так тяжко хоча б раз у житті зробити несподіванку і з’явитися у потрібний момент і потрібному місці?

-          Не знаю, мабуть, у кожного своє розуміння вдалого часу.

-          Але чому, чому, чому хоча б раз не можна зробити чогось неочікуваного?! Розумієш, я чекала на нього сьогодні, вірила… А сталося все як завжди, звичайно, мучся собі наодинці!

-          В тобі це говорить вино, - він зробив ще один ковток і подивився десь у дерева.

-          Бачиш цей браслет? – я зняла з руки в’язану прикрасу, яку колись отримала поштою від старої подруги. – Її мені зробила Фортуна. А знаєш, що це означає? Вона має приносити вдачу, завжди! І що я маю у результаті?! – я різко підвелась і кинула браслет у комиші, що росли разом із колючками і кропивою впереміш.

-          Ну, і що ти наробила?

-          Позбавилась непотребу! Нехай він там і залишається, у болоті йому саме місце, - та ноги мене не втримали, і я миттєво впала на мокру від роси траву.  Він мовчки встав з гойдалки і підійшов до мене.

-          Досить сидіти на холодній землі, руку давай.

-          Ні, я сама впораюсь! Думаєш, я без тебе нічого не зможу? Тобі аби тільки скористатися можливістю! Краще дай мені ще вина!

-          Тобі досить… - спокійно сказав він і простягнув мені руку.

-          Це вже я сама буду вирішувати. Негайно дай мені пляшку.

-          Ні, тут нічого немає.

-          Як це немає, якщо я бачу ще добру половину.

-          Ех, сама напросилась, - тяжко зітхнув він і ледь не одним ковтком осушив весь вміст. – Тепер задоволена? – пляшка полетіла на траву та покотилась у невідомому напрямку.

Пройшло декілька хвилин перед тим, як все ж мій палаючий норов захотів повернути старий подарунок. Та довелося лізти у рів. Його стінки були неймовірно слизькі, і я постійно падала вниз, хапаючись за колюче або пекуче листя. Йому нічого не залишалось, як скласти мені компанію, бо легше було самому швидко закінчити пошукову операцію, ніж чекати допоки я буду мокра і брудна з ніг до голови. Та знаєте, коли ми були готові здатися і піти ні з чим, браслет раптом опинився в мене під ногою. Трішки не так спрацювала моя Фортуна.  Він окинув мене трохи сп’янілим поглядом, зняв із себе теплий светр і наказав негайно його вдягнути. Екран телефону показував четверту ранку, тому холод був неймовірний. Ми навіть могли бачити пару, що виходила з рота раз за разом, як здіймалися груди.

До місця нашого табору треба було йти близько години. І ми були злі один на одного. Я, за те, що він такий байдужий і не спроможний нічого зробити, коли потрібно. Здається, я навіть провокувала його своєю поведінкою. Він ж  нервувався через мою нахабність і сильне сп’яніння. Це так би і тривало, ми би трусилися від холоду і блукали у тумані,  але удача все ж всміхнулась нам. Посеред невпевненого світання, мерехтів вогонь, а від нього лунали тихі пісні.

-          Можна погрітися? – запитав він.

-          Звичайно, - без роздумів відповів хлопець, який підкидував дрова. Інший ж намагався підібрати акорди під добре відому пісню, що тепер співали майже усі. Та в нього не виходило.

-          Можна я спробую? –  мій друг простягнув руки до гітари і отримав інструмент так само просто, як і дозвіл на місце біля вогню.

Він добре знав ці ноти, тому що не було жодної спільної посиденьки, яка б обходилась без них. Його палці повільно заворушились по струнах і я зрозуміла, що повинна робити. Наші голоси злились у невідоме створіння, якусь ефемерну істоту, яка на мить зупинило усе довкола і привернула всю увагу на себе. Було чути лише тільки нас двох і гітару, яка неймовірно лагідно підігравала потріскуванню дерева на вогні. Іскри вилітали і миттєво згоряли. Спокій. Внутрішня тиша. Лише декілька завчених слів, що лунали від самого серця. Усе стало не важливим. Ми більше не злились один на одного, не хотіли зробити один одному боляче, ми співали, змушуючи наші голоси переливатися у різних тональностях і зігрівати серпневе повітря.   

У пам'ять про своїх героїв

Я обережно рухалась порожніми нічними вулицями, намагаючись не привертати зайвої уваги випадкових перехожих. Ніхто не повинен дізнатися, що я жива. Хоч і надворі давно панувала ніч, а дощило, наче востаннє, нехтувати обачністю не вартувало. Ноги несли мене самі, вони пам’ятали цей маршрут досі. Пройшло майже десять років з нашої останньої зустрічі, яка для багатьох закінчилась фатально. Через страшенні помилки мені довелося надовго заховати усю свою зброю в схованку у підлозі, щоб не викликати зайвих питань. Довгий плащ, який у деяких місцях поїла міль, постійно гальмував мої кроки. Все ж, не ті вже роки, коли з легкістю можна було керувати своїм тілом. А ним, до слова, бігали мурахи, наче скажені. Ми мали побачитися. Знову.

Коли я дісталась потрібного місця, то побачила той самий будинок. Ззовні він ані-трішки не змінився, більше того нічим себе не компрометував: пошарпане дерево, червоний дах і темні вікна. Якщо ви сподівалися знайти шинок, то вас могла спіткати невдача. Тільки назвавши пароль, можна було потрапити в середину і поринути у світ, який готував тебе до пригод всього життя. Стара вивіска давно зникла. Наскільки я чула, власнику і так не потрібен був розголос, усі давно знали про цей заклад. Часом можна було  навіть почути легенди і пісні, що ходили найближчими селам та містечками. Вони розповідали про великих героїв і загубленим душам, яким цей шинок колись слугував прихістком. З цими думками я постукала у тяжкі двері і з нетерпінням чекала на відповідь. На якусь мить мені здалось, що я її не почую. Готовність розвернутися, щоб вирушити додому і вилаяти себе за наївність, набирала обертів, але раптом я почула як відкрився металевий засув.

-          Ви бачили котра година?! Що треба?  - почувся глибокий, трішки підстаркуватий голос.

-          Перепрошую, що турбую Вас так пізно, та чи не підкажете, як пройти до Ксентарона? – невпевнено відповіла я. Та двері різко на секунду зачинились, і за кілька секунд переді мною стояв немічний дідусь, запускаючи усередину.

На мить мені здалося, що я перенеслась у минуле. Не зважаючи на скритність, усі столики були забиті вщент, а до головної стійки було просто не проштовхнутися. На сцені, як завжди співали чарівні німфи. Чоловіки ж голосно сміялись і залицялися до них, відволікаючись від азартних ігор. Стіни так само були прикрашені старовинними портретами героїв, про яких ніколи не забували. Вони були намальовані на дорогих полотнах і обрамлені золотими рамами з квітчастими візерунками. Поряд висіли смолоскипи, за якими постійно потрібно було наглядати. Пам’ятаю, одного разу невеликий шматочок тлілого дерева ледь не пропалив мою нову мантію. 

Я досі не знімала капюшона, щоб не привертати зайвої уваги розігрітої публіки і заледве дісталась до головної стійки.

-          Мені, будь ласка, елю, добродію, - твердо вимовила я і кинула шинкареві  золоту монету. – Решту лиши собі.

-          Ви напрочуд щедрі, - звернувся до мене тучний чоловік, протираючи величезний келих, - але  я бажаю бачити обличчя того, хто до мене говорить.

-          А чи не лізете Ви не у свою справу?

-          Перепрошую, але це мій заклад. Тому я вирішую, кому наливати, а кого виставляти геть, - різко сказав власник.

-          Тримай язик за зубами, інакше мені доведеться його відрізати і згодувати собакам! – я протягнула руку до ножа, що висів на поясі. Та через хвилину я скинула капюшон і у залі запала мертва тиша. Тільки найсміливіші нечітко перепитували один в одного: «Це вона? Не може бути! Їх не бачив ніхто близько десяти років. Ми думали вони тобі загинули... Це значить, що всі вони живі?»

Шинкар простояв у ступорі майже вічність, а потім він рвучко перемахнув через дерев’яну стійку.  Здавалось, вона ось-ось розвалиться під його вагою, але минулося. Він кинувся до мене та ледь не роздавив у своїх обіймах.

-          Я не можу повірити! Ти тут і жива, скільки років пройшло! Не може бути! – я ледь могла дихати, але чоловік негайно себе опанував і повернув мене на землю.  – Що витріщилися? Так, це справжня легенда! А тепер повертайтеся до своїх розмов, негайно. І ледь не забув, усі напої за мій рахунок! – залом прокотився задоволений гул, але на мене й досі поглядали з деяким острахом і цікавістю.

-          Джимек, я неймовірно рада тебе бачити. Ти зовсім не змінився, усе такий ж статний, як колись, - зраділа я. Насправді цей здоровань ще більше набрав у вазі, а з його голови спадали сиві кучері. Борода, зав’язана у довгу косу, сягала майже до поясу. Тим не менше, вогник у його очах залишився такий самий, якщо не став яскравіший.

-          А ти стала ще красивішою, - він повернувся за стійку і дістав десь з-під столу маленьку пляшечку, з вирізьбленими на зеленими язиками полум'я. – Я маю дещо особливе, тобі перехопить дух.

-          Дякую, старий друже! – ми миттю осушили келихи. Здоровань взяв мене під руку і провів до свого краму, що знаходилась за кутом.

-          Сідай і розповідай, я хочу знати все до останніх деталей. Як вам вдалося вирватися з того пекла?

-          Не знаю навіть з чого почати. Та й, що значить ми? Хтось ще до тебе навідувався?

-          Що ти маєш на увазі? Тобто, ти не теж знаєш, куди поділися Аріон з Неллом?

-          Ні… До тепер мені здавалось, що я одна вціліла…- на секунду я замовчала. -  Думала, ти попереджений про мою появу. Сьогодні зранку я отримала дивного листа з добре відомою нам печаткою… -  я дістала з внутрішньої кишені клаптик пом’ятого паперу і передала  його старому приятелеві. Він уважно роздивився лист з двох боків, взяв зі столу окуляри і пильно поглянув на витиснене на воску зображення. Це були дві риби з переплетеними хвостами.

«Вітаю, моя мила леді!

Після багатьох років пошуку, врешті, я зміг вийти на твій слід. Ти досі майстерно ховаєшся від зацікавлених очей. Скажи, а чоловік, який з тобою живе, взагалі знає, з якою небезпечною особою він ділить дах? Я би не ризикнув.

Але ближче до справи, сьогодні ввечері чекатиму на тебе у Джимека. Є робота.

Твій покірний слуга, Н.»

-          В останній битві у старому місті, я пам’ятаю тільки перші хвилини. Далі все як в тумані. Тоді сили були не рівні, а нас лишилось тільки троє. Спочатку ми пробували оборонятися разом, але коли Аріон зрозумів, що ми всі загинемо, він змусив нас піти. Після невдалого маневру я  втратила з поля зору і Нелла. Та коли нарешті дісталась безпечної зони і підірвала усе до дідька, то втратила свідомість. Згодом, я прокинулась у родині знахаря, який виходив мене. На місце битви я змогла повернутися лише за два тижні, але моя вибухівка не залишила каменя на камені. Джи, мені здається, якби в них навіть і був шанс врятуватися, я його… - мої кулаки міцно стиснулися і я відчула неймовірний біль у долонях. Всі ці десять років я жила із вірою у те, що вбила двох найдорожчих мені чоловіків. Джимек встав з велетенського крісла і підійшов до мене. Його тяжкі і довгі пальці лягли мені на плече.

-          Не звинувачуй себе, ти зробила усе, що могла у цій ситуації. Ти врятувала нас, ми твої боржники. Та й хлопці наші не простого ґатунку, я впевнений, що вони живі і просто чекають слушного моменту, щоб гарно з’явитися. Цей лист тому підтвердження. Ти ж знаєш, як Нелл ставився до своїх печаток. Ніхто не міг нею заволодіти.

-          Мабуть, ти правий, - ледь стримуючи сльози вимовила я.

-          Зачекай-но хвилину, зараз я принесу тобі чогось міцного, - і ледь не зачіпаючи головою стелю, Джи вийшов з кімнати.

Залишившись наодинці із собою я врешті змогла себе опанувати. Насправді, подібної волі почуттям я не давала вже давно. Мені доводилося жити під вдаваною особистістю і прикидатися тим, ким я ніколи не була. Та химерна кімнатка мого друга змусила мене забутися. У цьому кабінеті все залишилось так само. На масивному дубовому столі лежали стоси паперів, можу побитися об заклад, що це були кредитні історії окремих відвідувачів та застави. Крісло ж прикрашало величезна вовча шкура. Таких велетнів, мабуть, я не бачила з часів Великої війни. Та артефакт, що висів за моєю спиною змусив мене ще більше засмутитися. Це була карта Північного Замку, яку я могла впізнати із тисячі. Чотири оглядових вежі, маленькі будиночки, парк… усе це колись було таким рідним. Допоки наш принц не зійшов з розуму і не винищив усе. Тепер на місці величного міста, яке панувало на території Забутої Пустелі, лишилися одні руїни. Які, певне, вже давно занесло вітром.

Та мої роздуми перервав раптовий шум, що пролунав від зачиненого вікна. Спочатку мені здалося, що це шурхотіння гілок, але за кілька секунд незрозумілий удар повторився. Не довго думаючи і пробуджуючи усі старі інстинкти, я схопила ніж і наблизилась до маленького віконця зліва. За мить воно з грюканням розчинилось і у кімнату влетіла темна фігура. На щастя, мене не треба було просити про послугу, і я відразу з кинулась на непроханого гостя з прицільними ударами. Він майстерно відбив мої випади, і відкинув мене до протилежної стінки.

-          Не раджу зі мною зв’язуватися, - прошипів він і блискавкою кинувся до мене. На жаль, відсутність тренувань негативно вплинула на мною підготованість до бою, тому чоловік наблизився до мене і вштрикнув свій ніж у стіну в декількох сантиметрах від мого лиця. Ще б трошки і... Але не залишилась у боржниках і в останній момент мені вдалося зачепити його капюшон. Та супротивнику не бракувало майстерності, і він ж негайно відскочив назад. Його очі попали влучніше, ніж кинджал.

-          Ар…

-          Отак ти зустрічаєш старих друзів. Де твої манери? Зараз ж попрошу Джимека, щоб він тебе вигнав! - до мене посміхався один із друзів, якого я вважала давно загиблим. Аріон мав таку ж чарівну посмішку, як і десять років тому. Більше того, його лице стало більш мужнім. По потрісканих губах і засмазі було зрозуміло, що цей блакитноокий чоловік багато подорожував. Здається, він навіть став ще вищим. Хоч це було і банально, але вкотре я кинулась йому на шию і обійняла зі всієї сили, яку мала. Він живий. Тепер сумнівів не залишилось, вони врятувались. Тим не менше, хлопець не відмовився від обіймів. – Ти не уявляєш, наскільки я щасливий тебе бачити. Чесно, після того дня я і не сподівався побачити вас знову. Тебе... Коли я зранку отримав листа від Нелла, то в мені знову загорілась віра.

Та раптом у крам повернувся Джи, тримаючи у руках, мабуть, найбільш екзотичну пляшку, яку я коли-небудь бачила. Він ледь  не отетерів, коли побачив Аріона посеред своєї кімнати, але раптом голосно засміявся:

-          Я ж казав, що вони не курчата.

Пишне застілля не змусило на себе чекати. Буквально за лічені хвилини головний робочій стіл Джимека перетворився на справжній гастрономічний рай. Тарілки і блюда переповнювали різні види смаженого м’яса, запах якого заповнив приміщення від краю до краю. Вино лилося рікою, а ми не могли зупинитися при згадках про минуле.

Аріон розповів нам, як вижив в під час нашої останній битві у Старому Місті. Він мужньо протистояв ворогові, відводячи його подалі від мене з Неллом. Супротивник загнав його у підземелля, де Ар зміг пережити вибух. Тим не менше, його не слабо заділо, й люди, які розгрібали завали знайшли хлопця за декілька днів. Він щедро їм заплатив, щоб вони зберегли його таємницю, а сам відправився у Забуту Пустелю, щоби оплакати загиблих друзів та охороняти руїни  Північного Замку. Тиждень тому випадковий подорожній доставив йому аналогічного листа з печаткою Нелла.

«Друже,

А не затягнув ти бува із само вигнанням? Готуй меч, є робота.

Сподіваюсь, побачити тебе за тиждень у старому доброму шинку. До речі, я чув, що одна білява молода особа також там з’явиться. Радив би поквапитися, очікуються піщані бурі.

Щиро твій, Н.»

Далі буде...