It`s Just the Nearness of You

Ритуальне нагадування: усі факти у написаному ніяк не перегукуються із реальними подіями у житті автора. Чи таки перегукуються? Як завжди, вирішувати Вам 

Я ледь піднялась на сцену. Кінець вечора, багато алкоголю. Я і не очікувала, що раптом з колонок пролунає моє ім’я, і доведеться виступати перед всіма цими людьми. У такому стані тяжко було знайти вільний мікрофон серед усіх заплутаних дротів і стійок. Хто так робить із п'яними дівчатами, поясніть мені?!  Подолавши шок і змирившись з нахабністю двох гітаристів, всі, задавалось, налаштувались на 5 хвилин незрозумілого і абсолютно провального перфомансу.

Але, знаєте, музика, це мабуть найінтимніше, що стається між двома людьми. Справжня близькість - це не секс, не почуття, а музика. Коли ти створюєш з кимось іншим мелодію, весь світ довкола перестає існувати. Все зупиняється і втрачає значення. І тільки відчувається особливий зв’язок між вами. Він не переростає у закоханість чи щось таке, виникає просто пристрасть, внутрішній океан виливається назовні. Хоча кого я обманюю...

Я стояла на сцені, засліплена світлом і єдине, що крутилось у мене в голові: «Не залажати на першому ж рядку». Еге ж, була би несподіванка для слухачів. Хоча вони би навіть не помітили, бо їм байдуже. Вони такі самі п’яні як і я. Єдині, мабуть, кого хоч якось хвилює виступ – це гітаристи. Один самозакоханий покидьок стоїть десь на іншому шматку сцени і намагається привернути загальну увагу на себе.

Мене трусить.

Інший музикант десь поряд і стовідсотково байдужий до загальної реакції, він прийшов розважитися.

У залі тихо, і десятки пар очей дивляться на нас трьох.

Та тільки розпочинається музика, і мені стає менш лячно. Я закриваю очі і намагаюсь вчасно вступити, при тому наперед прокручуючи  у голові текст. Тільки віддалений спогад про нічне вогнище на якомусь із Заходів змушує мене заспокоїтися. Все добре, рахуй до десяти.

Та на приспіві я відчуваю величезну потребу поглянути на свого гітариста.  Лише розтулив очі і максимально стишив голос, я дивлюсь на людину, яку вважаю неймовірно талановитою. І взагалі зразковою у всіх розуміннях.
Але замість того, аби непомітно для публіки привернути його увагу, я виявляю на собі його пильний погляд. Йому не  потрібно дивитися ані на гітарний гриф, ані слідкувати за пальцями. Він намагається зрозуміти те, що щойно відчув, слухаючи мій голос.

Не знаю, побачив він крик про допомогу у моїх очах чи повний відчай, але по його губах ледь помітно промайнула  посмішка і всього лише два слова: «Well done».

А ось тут вже невідома блискавка втрапила і у мене. Я відчула себе у рятувальному колі і ще раз оглянула зал.

Він був правий, коли казав, що байдуже, як багато людей  прийшло на твій концерт. Головне – аби була та єдина особа, якій ти співаєш чи граєш. Але проблема полягала у тому, що моя людина стояла поряд зі мною, на сцені...