Триптих або Історія про ліки від самотності і їжачків

Хвороба, замість того щоб поступово відходити  навпаки набирала обертів. Якщо бути точною, це вже був приблизно третій тиждень нестерпного кашлю і  підвищеної температури. Хто ж міг подумати, що усі пігулки вип’ються відразу ж. Купувати щось нове зовсім не входило ні у мої роздуми,  ні у мій фінансовий план на місяць. Дороге задоволення – хворіти.

Вечір розпочинався, мабуть як завжди. Суцільна лінь при світлі настільних ламп,  звуки гучних розмов за стінами і у гулких  білосніжних коридорах, запах чогось загадкового із кухні і ще не до кінця відкрита музика від нових порадників. Мій спокій порушив голосний звук із соціальної мережі, що сповіщав про  нове повідомлення:

«Привіт, ми тільки вчора приїхали. Я чув, що ви тут вже більше тижня. І знаєте, що і як. Хочеш з нами прогулятися і показати місто? Ми би були щиро вдячні»

Чесно кажучи, від несподіванки я трішки здивувалась, але що мені було втрачати.

«Привіт, добре, але завтра я збираюсь у басейн. Хіба десь після 8 години. Приходьте до головної площі, буду на вас там чекати…»

Насправді, бачити українців мені було дуже незвично. А дійсно, за декілька тижнів я абсолютно відвикла від цієї нашої ментальності, привітань,  вільних і не залежних розмов, жартів. Про банальні речі, яких ти собі ні з ким із нових знайомих дозволити не можеш. Ти просто врешті поводишся, як забажаєш і ніхто тебе не осудить.

Ми довго блукали порожніми осінніми вулицями, час від часу оминаючи калюжі, їли самчнющий місцевий фаст-фуд, пили гарячий шоколад, який хоч не на довго дозволяв забути про біль у горлі, і просто насолоджувались дорогами і торохкотінням світлофорів, парками біля факультету ІТ технологій, жовтуватими автобусами і їжачками, що час від часу виповзали на асфальт. Складалось таке враження, що це була їх пора. Люди спеціально залишалися у своїх помешканнях, щоб дати волю цим дивовижним створіннями.

Ми говорили про Україну. Багато. Про університеті і те, як сюди потрапили. У процесі ми настільки захопилися, що із гуртожитку мені надходило декілька стурбованих дзвінків. Нові співмешканці недовірливо перепитували чи зі мною все добре і цікавилися, коли я буду вдома. На жаль, у той вечір я пропустила грандіозне шоу з млинцями (і також не змогла їх скуштувати,бо всі самаколики були з’їжджені до мого повернення).

На наступний ранок я захворіла дужче. Чи це було через мокре після басейну волосся, чи через дощ  - не важливо. Моє перебування у кімнаті зробилося необхідним.  На диво, я не нудьгувала, бо почалися цілодобові листування. Я не пам’ятаю, коли востаннє стільки спілкувалась із незнайомою мені людиною, але це було спілкування у нон -стоп режимі. Від ранку до пізньої ночі.

«Я почуваюсь винним, за те, що ти маєш лежати весь час у ліжку. Тобі не треба було з нами гуляти»

«Та припини, я гарно провела час»

«Сьогодні ввечері ми зайдемо. Будемо варити для вас глінтвейн»

Знаєте, і погроза  цих юнаків таки справдилась. Ввечері до нас постукали у двері два веселих хлопці  із складниками до алкогольного напою. Несподівано один із них дістав із сумки банку з моїми улюбленими ананасами і пачку пігулок.

Для повного щастя нам не вистачало лише гітари. Виявилося, що один із українців має чарівний голос.  Зробивши круглі очі  і гарно попросивши у сусідів, ми отримали бажаний інструмент.  Почалися  співанки. Приємні такі, теплі . Хотілося просто зупинити час і лишитися у цьому маленькому, нікому не підвладному просторі із музикою Тараса Чубая і Квітки Цісик. Ніч минула за переглядом якогось жаху. Як це буває у компаніях, ви більше смієтесь, ніж лякаєтеся.

Через тиждень гурт іноземців організовував черговий концерт у нашому улюбленому пабі. Ми довго збиралися, бавилися із мильними бульбашками, але раптом мені прийшов гнівний твіт від людини, яку я колись любила. Чесно кажучи, весь гарний в одну мить десь зник. Стало жахливо неприємно. Хотілося  просто завалитися на ліжко і розревітися,  проте я вже пообіцяла друзям скласти їм компанію.

У приміщенні було парко, накурено і галасно. Музиканти зі всіх сил намагалися переграти гучними і веселими піснями трішки сп’янілу публіку. Мені зовсім не хотілося у той момент бути частиною цього заходу, і непомітно я втекла. Піднявшись металевими сходами на гору, я  сіла біля входу і дістала плеєр. Добре, що  нікого тут не було. Мої думки затягнула темна хмара. Я не розуміла, чому мене так зачіпали ці повідомлення, проте факт залишався фактом. За декілька секунд я відкрила очі і  підняла голову, що лежала на спинці шкіряного дивану.  Перед собою я побачила одного із українців, що пильно мене розглядав:

-          Чому ти зникла?

-          Мені просто захотілось послухати музику. Не можу там сидіти. У мене трошки інше зараз грає у голові.

-          Щось сталось?

-          Ні.

-          Ну, добре, - він впав на диван поряд і витягнув один навушник із вуха. Кілька хвилин ми так мовчки і сиділи, слухаючи якийсь російський, гурт в абсолютній тиші. Я поклала голову йому на плече і намагалася тримати свої думки під контролем. І знаєте, працювало.

-          Йдемо вниз, там група підтримки потрібна.

-          Я не хочу.

-          Досить поводитися як баба.

-          Можливо я і є баба.

-          Аргумент зараховано.

Я повернула навушник на своє законне місце і продовжувала сеанс терапії. Як зовсім несподівано, він міцно взяв мене за підборіддя і притиснув до своїх губ. Я не очікувала чогось подібного, але внутрішній голос змусив мене піддатися спокусі. Задавалося, що ця мить тривала цілу вічність. Іншою рукою він схопив мої зап’ястя, щоб я не почала пручатися.

Раптово почувся скрип дверей, і ми швидко відстрибнули один від одного.

Музиканти вийшли подихати свіжим повітрям.  

Марення

-          Як нам звідси вибратися?  - запитала я у свого супутника, коли ми повільним кроком обходили відмежовані символічними парканами будинки. Вони були поставлені більше не для захисту домівок, а як справжній  український символ, який часто зустрічається у старовинних віршованих і прозових творах. Тонесенькі, перев’язані між собою шматочки дерева, які пахли свіжим лаком, так і закликали перетнути цю заборонену межу, але я намагалась не піддаватися.   

-          Запитай, що полегше, - він мило посміхнувся та потягнувся рукою до гарячої потилиці. Спека. Шалена спека із ароматом яблуневого цвіту. Ми блукали цими сільськими дорогами близько двох годин і ніяк не могли знайти автобусної зупинки. Височезні дерева рвалися вгору, як скажені. Ніщо, здавалось, не могло їх зупинити. Тільки сокири, але зараз ці загадкові рослини таємничою мовою перегукувались між собою, і  їх крони зливалися над нашими головами із блакиттю неба, перетворюючись на глибоку, схожу бажане море, кольорову палітру.

-           Добре, просто я скоріше хочу опинитися у місті. Хоча знаєш, загубитися у твоїй компанії –  не найгірший варіант.

-          Буду вважати це за комплімент, - та й розмова якось невимушено продовжувалась. Знаєте, як це буває, коли поряд потрібна людина. Теми знаходять самі себе, і ти не боїшся виглядати дурним або надто наївним. Під час таких моментів ти готовий злитися із довколишнім світом  і сказати: «Так, я твоя частина. Прекрасна, ідеальна частина».  Чим далі ми заходили у глибини приручених парків, тим ближчими до нас ставали кремезні гори. Зелені насичені кольори віддавали свіжістю і захоплювали подих. Десь там є свій світ, своє життя і правила. Дикі, абсолютно не залежні від прогресу і технологій, де головний талант – це вміння виживати.

Нас зупинив старий дядько, який тягнув на плечах сітку із щойно виловленою рибою. Його засмагле обличчя було підкресленою довгою сивою бородою, а коричневі очі так і сяяли привітністю.

-          Ви загубились, дітки? Можливо, я чимось можу бути корисним?

-          Дякувати богу, ми вже втратили надію.  Де нам знайти найближчу зупинку? Таке враження, що ми півдня проходили.

-          Зовсім слабка зараз молодь пішла -  хриплим голосом промовив старий, дістаючи із кишені срібний портсигар, - бачите цю гору? Ви маєте пройти за рікою, обігнути цю гору, і далі. Там на першій ж дорозі ви зможете сісти у автобус.

-          Дякуємо, старий. Гарно дня!

-          Немає за що! – дідусь, запаливши свою цигарку, дрібним кроком занурився у таємниці стежки.

-          Бачиш, а ти хвилювалась . Ще трошки і ми всядемося! Дивись, бачиш, там є вздовж ріки ж невеликий підйом! Йдемо туди?! – вмовляти довго мене не довелося. Ми швидко опинилися посеред острівця і продовжили свою подорож, допоки імпровізована стежка не закінчилась.  А знаєте, чому то просто не увійти у цю прозору і льодяну воду. Її ж тут навіть і не до кісточки. І я спустилася та на декілька хвилин загрузла, підкорившись течії і розглядаючи своє мокре взуття і темно-сірі камінчики. У той момент я  відчула якесь єднання з природою, вона мене поглинула і не хотіла відпускати.

-          Слухай, вилазь. Захворієш!

-          Вдячна за твоє хвилювання, але краще приєднуйся. Тим більше попереду я бачу якусь печеру. Здається, там є вибиті сходи нагору. Хіба тобі зовсім не цікаво побачити, що ж там? Уявляєш, ми з тобою як ті першовідкривачі, які незважаючи на небезпеки готові вирушати на пошуки пригод!

-          По-перше, ми не будемо першовідкривачами. Хтось ж зробив ці вибоїни. По-друге, я готовий на нові відкриття, тільки, будь ласкава, визуйся. Не пробачу собі, якщо ти захворієш.

-          Вмієш ти зіпсувати моменти романтичних поривів! – я чемно стягнула із себе босоніжки і закинула їх у порожній наплічник.  І поки він знімав свої сині кросівки, я кожною клітинкою своїх ніг відчувала ідеально гладкі, але у той самий час холодні поверхні річкового каміння.

Як справжній джентльмен, він, звичайно, пропустив мене лізти першою. Ніколи б не подумала, що зможу із такою легкістю подолати вершини (вам ж зовсім не варто знати, що там було лише три сходинки).

Але здивуванню нашому не було меж, коли ми побачили величезний тунель, під яким проходив струмочок, проте він був значно глибшим від річку, у якій я щойно мала змогу відчути прохолоду.

Ми обережно рухалися під цим камінням і за декілька секунди побачили неймовірної краси долину. Ми стояли високо над величезним озером, а десь біля горизонту виднілися майже чорні дерева. Вода відблискувала зеленим і манила до себе. Це було ідеальне місце, щоби зрозуміти: до біса ці автобуси, ці дороги, цю цивілізацію. Я почувала себе такою маленькою, такою незначною, але потрібною. Ми зайшли на дерев’яний місток, біля якого стояв багатоповерховий млин дивної конструкції. Скинувши усі речі, ми голосно сміючись стрибнули у льодяну воду. І тільки за декілька  секунд ми змогли відчути її теплоту.

-          Знаєш, я нам заздрю, - ми обоє лежали на поверхні води  і розчинялися у задоволенні. Неймовірна глибока блакить і така ж приваблива вода. Ми пливли посеред світу