It`s Just the Nearness of You

Ритуальне нагадування: усі факти у написаному ніяк не перегукуються із реальними подіями у житті автора. Чи таки перегукуються? Як завжди, вирішувати Вам 

Я ледь піднялась на сцену. Кінець вечора, багато алкоголю. Я і не очікувала, що раптом з колонок пролунає моє ім’я, і доведеться виступати перед всіма цими людьми. У такому стані тяжко було знайти вільний мікрофон серед усіх заплутаних дротів і стійок. Хто так робить із п'яними дівчатами, поясніть мені?!  Подолавши шок і змирившись з нахабністю двох гітаристів, всі, задавалось, налаштувались на 5 хвилин незрозумілого і абсолютно провального перфомансу.

Але, знаєте, музика, це мабуть найінтимніше, що стається між двома людьми. Справжня близькість - це не секс, не почуття, а музика. Коли ти створюєш з кимось іншим мелодію, весь світ довкола перестає існувати. Все зупиняється і втрачає значення. І тільки відчувається особливий зв’язок між вами. Він не переростає у закоханість чи щось таке, виникає просто пристрасть, внутрішній океан виливається назовні. Хоча кого я обманюю...

Я стояла на сцені, засліплена світлом і єдине, що крутилось у мене в голові: «Не залажати на першому ж рядку». Еге ж, була би несподіванка для слухачів. Хоча вони би навіть не помітили, бо їм байдуже. Вони такі самі п’яні як і я. Єдині, мабуть, кого хоч якось хвилює виступ – це гітаристи. Один самозакоханий покидьок стоїть десь на іншому шматку сцени і намагається привернути загальну увагу на себе.

Мене трусить.

Інший музикант десь поряд і стовідсотково байдужий до загальної реакції, він прийшов розважитися.

У залі тихо, і десятки пар очей дивляться на нас трьох.

Та тільки розпочинається музика, і мені стає менш лячно. Я закриваю очі і намагаюсь вчасно вступити, при тому наперед прокручуючи  у голові текст. Тільки віддалений спогад про нічне вогнище на якомусь із Заходів змушує мене заспокоїтися. Все добре, рахуй до десяти.

Та на приспіві я відчуваю величезну потребу поглянути на свого гітариста.  Лише розтулив очі і максимально стишив голос, я дивлюсь на людину, яку вважаю неймовірно талановитою. І взагалі зразковою у всіх розуміннях.
Але замість того, аби непомітно для публіки привернути його увагу, я виявляю на собі його пильний погляд. Йому не  потрібно дивитися ані на гітарний гриф, ані слідкувати за пальцями. Він намагається зрозуміти те, що щойно відчув, слухаючи мій голос.

Не знаю, побачив він крик про допомогу у моїх очах чи повний відчай, але по його губах ледь помітно промайнула  посмішка і всього лише два слова: «Well done».

А ось тут вже невідома блискавка втрапила і у мене. Я відчула себе у рятувальному колі і ще раз оглянула зал.

Він був правий, коли казав, що байдуже, як багато людей  прийшло на твій концерт. Головне – аби була та єдина особа, якій ти співаєш чи граєш. Але проблема полягала у тому, що моя людина стояла поряд зі мною, на сцені... 

Човен

Що може бути прекраснішим за каву з цигаркою? Мабуть, нічого. Звичайно, псувати свої легені вважається чимось поганим, проте пропоную на секунду забути цей факт. Іноді варто піддатися спокусі і вчинити подібний злочин проти здоров’я, якщо цього, звичайно, вимагають обставини.

Я сиділа на холодному дерев’яному ганку десь у горах і насолоджувалась розчинним напоєм, залитим кип’яченою водою із місцевого колодязя. Дощ тихенько стукотів по камінню, і цей звук зливався з гуркітливими  і сварливими відголосками гірської річки.

Чи це не справжня ідилія із природою? Коли ти повністю поринаєш у глибини буття і зливаєшся із довкіллям. З сірим небом, теплими краплями літнього переривчастого дощу, синню горизонтів.  Десь говорять російськомовні туристи, десь дзвенить ланцюг величезного собаки. Нас попереджали про те, аби ми не ризикували його підгодовувати. Легко можна було б залишитися без якогось пальця або навіть цілої руки.  Ніколи не любила псів, їм не можна довіряти. В принципі, які і будь-яким іншим тваринам.  Хто знає, що у них в голові. Ти щодо людей впевненим до кінця не можеш бути, якими б вони раціональними і порядними не здавались, а тут старий пес…

Та у голову мою раптом закралась одна людина, яку я довгий час вже не бачила. І саме вона привчила мене до кави з сигаретами.

Познайомилися ми у душі. Насправді, місце зовсім не звичне для заведення дружніх стосунків.

Зранку, рятуючись від осінньої спеки, я залізла у тісну кабінку і  намагалася ввібрати у себе кожну краплину прохолодної рідини. Як раптом у наші двері постукали. Гостей ми не чекали, тому перед тим, як пускати до нас незнайомців,  моя співмешканка трішки зачекала.

-          Привіт, ви  розумієте російську? - почувся чоловічий голос із відчутним східним акцентом, - Ми буквально щойно приїхали і дуже втомились.  Маєте сковорідку?Мене, до речі, звати В., а це моя хороша подруга.

-          Дуже приємно познайомитися!  - промовила моя сусідка та пішла шукати у надрах нашої кухні сковорідку.  Мені стало певною мірою образливо, як це так, вони собі перезнайомляться, а про мене ніхто не згадає і потім вгадуй, як виглядай цей В.!

-          Привіт! – раптом вигукнула я, змиваючи волосся, -  Я тут! У душі! Ви про мене забули! – у відповідь я почула голосний сміх.

-          Як там водичка? Не проти, якщо я приєднаюсь?

-          Вибач, але наші стосунки надто стрімко розвиваються! – у цю мить моя сусідка, судячи зі звуків, впоралася із пошуковою операцією.

-          Будь ласка, але не забудьте її повернути!

-          А можна вкрай обнагліти і попросити у вас кілька хвилин Інтернету?

-          Звичайно.

На цей момент мої водні процедури майже закінчилися, лишилось тільки закутатися у чисельні полотенця і нарешті побачити обличчя нового знайомого. Заходячи у кімнату, я відразу помітила чоловіка за моїм комп’ютером. Його було складно назвати хлопцем: довга і густа борода, прямокутні, майже квадратні окуляри, темне коротке волосся, яке віддавало рудим кольором. Сам він був на вигляд не дуже високим, з животиком і величезними руками.

-          Так ось ти яка! – привітався він зі мною.

-          Так, у всій красі! – ми знову засміялися. За декілька хвилин В., зробивши усі свої справи, мило попрощався і покинув наше скромне помешкання.

Ввечері невеличка компанія  іноземців у черговий раз зібралась на пошуки цікавих місцевих  закладів. Моє сумління підказувало, що потрібно запросити і нових знайомих.

«Привіт, ми тут у бар збираємося. Підете з нами?»

«Вже? Чи коли?»

«Хвилин за 10-15»

«Ми з вами, але якщо зачекаєте. Я зараз йду в душ.  Можливо, хоч  зараз ти приєднаєшся?»

«Дякую, але двічі за три години  – занадто навіть для мене»

На диво нам вдалося досить швидко порозумітися. Вони виявилися приємними і цікавими, та остаточно підкупило нас те, що В. знав чи не всі пісні Океану Ельзи. Вже під кінець наших посиденьок ми зібралися в одному кутку столу і наспівували перші ж пісні, які приходили у голову. 

Наступної ночі мене знову мучило безсоння. Це надто складно – бути єдиною людиною на поверсі, яка не може заснути. Здавалось би, десятки кімнат і жодної живою душі, з якою би можна було розділити думки. Ніч завжди спонукає на якісь одкровення, але справа у тому, що довге мовчання змушує людей закриватися і топити усі ці переживання десь у глибині свого серця.  Спочатку це  алергія, потім сум за домом, та чого тільки не намішувалось.

Але однієї ночі, о другий годині, двері у коридор відчинились, і я побачила маленький промінчик світла, що пробився у суцільну темряву кімнати. У блок обережно зайшла величезна темна фігура.  

Невідомий гість тихенько ступав, підбираюсь ближче до скляних дверей.  На секунду моє серце призупинилось: хто ж це міг бути? Всі ж давно вже сплять. На моє здивування, це виявився В.  Він жестом покликав мене вийти з ним, намагаючись не розбудити мою співмешканку, яка давно вже бачила десятий сон.

Накинувши на піжаму теплий плед, я вийшла до несподіваного відвідувача.

-          Доброї ночі.

-          Привіт, ти не уявляєш, як я перелякалась, - зізналась я пошепки, прикриваючи двері.

-           Та нічого. Я просто бачив, що ти сидиш в мережі. Як раз хотів перекурити. Не проти випити зі мною гарячого шоколаду?

-          У мене є погана новина: я не маю копійок.

-          Та нічого, це не проблема. Вдягай капці і йдемо! – ми рухалися по білосніжному поверху зовсім тихо, намагаючись не розбудити нікого із сусідів. От би піднявся галас. Або чого доброго, хтось би почав розпускати плітки.  Хоча тут сильно ніхто не переймався чужим особистим життям

Після того, як мене пригостили гарячим шоколадом з автомату, що стояв унизу нашого гуртожитку,  та якимось додатковим смаколиком, ми вийшли на вулицю. Ночі у ту пору зовсім не відповідали датам на календарі, бо я спокійно могла сидіти на підвіконні лише в одній нічній сорочці і пледі. Ми багато говорили, жартували, ділилися невеличкими таємницями та  новою музикою. Навіть іноді дуетом намугикували пісні зі спільного репертуару.  Мій новий нічний товариш колись співав у хорі, тому слухати його було одне задоволення.  Але я також не відставала, тому відкривала для В. нові горизонти української музики. У цей список входили і Один в  Каное, і Марія Чайковська, і багато інших. У свою чергу, я отримувала від цього колосальне задоволення.

 Подібні нічні вилазки стали для нас звичайною справою. Погода поступово змінювалась, зоряні ночі перетворювались на дощові, піжами замінили на теплі светри і спортивні костюми.  Майже кожного дня ми пили каву, як тільки сонце заходило за горизонт, обговорювали різні дрібнички і просто насолоджувалися спілкуванням, періодично  пишучи один одному  дурнуваті повідомлення:

«Не  спиш?»

« Ні»

«Фліртуєш з кимось?»

«Уже ні. Ти пішов і мені стало зимно.»

«А я думаю, чому я такий збуджений! Це тому, що ти до мене залицялася!»

«У тебе пари зранку є?»

«На 12, а що?»

«Хотіла тебе запросити в одне місце»

«Зараз чи зранку?»

« А ти коли більше хочеш?»

«Ну як, вечір, романтика.»

«О, так»

«Дивись ліжко не підпали»

«Не бійся, не підпалю. Тебе ж поряд немає»

«Мені згадався один жарт. Молода дівчина йде у село, щоб знайти чоловіка, який зможе її задовольнити, бо в місті вже ніхто не можу цього зробити.  Її ведуть в хату до чоловіка. Той говорить: «Роздягайся, зараз буду». Ну, дівчина роздягається, лягає на ліжко. За кілька хвилин вертається чоловік і вдягає спочатку презерватив, а потім протигаз. І тут дівчина питає: «Презерватив, я ще зрозумію, а протигаз тобі нащо?»  А той їй відповідає: «Знаєш, як дим від паленої гуми мені очі ріже»»

Після невеличкого фейспалму і саркастичної посмішки, я відклала комп’ютер у бік і поринула у сновидіння. Для мене В. став справжнім старшим братом, який  завжди був готовий допомогти чи порадити щось у складній ситуації. Він час від часу рятував мене від набридливих залицяльників, підгодовував вечерями чи шоколадом  і став значною частиною наших подорожей.

Коли ми повернулися, мені жахливо не вистачало наших нічних посиденьок біля  гуртожитку, звідки відкривався фантастичний вид на вогні майже мертвого міста. Ми довго писали один одному: «Виходь, я чекаю на тебе у коридорі». Але від цього ставало тільки сумніше.

Та січень обіцяв принести бажану зустріч. Ми приїхали о десятій вечора, перетнувши всі кордони і подолавши десятки кілометрів. Знову. Ми вдома. Нас зустріли радісними вигуками і приємними побажаннями у  Новому Році. І як тільки усі повлягалися спати, у куртках, під снігом, ми знову стояли із гарячим шоколадом  у холодних руках,  розповідаючи  про все, що встигло трапитися з нами за цей місяць.

Епілог

Оновлюючи стрічку новин у соціальних мережах, я раптом помітила повідомлення одного із мешканців міста «Не пропустіть! Відразу з Америки! Чудовий вечір у місцевому клубі»

На жаль, охочих скласти мені компанію не знайшлося, хоча і ціна за вхід  була насправді символічною.  Всі надавали перевагу теплому гуртожитку у мокрі і непривітні грудневі дні. Ніхто не бажав змінювати свої плани і залишати свої затишні комірки з інтернетом і світлом від настільних ламп.

Знову оновлюю сторінку

«Як справи?» - приходить мені очікуване повідомлення від сусіда за стінкою. Сьогодні ми ще не розмовляли і це виводило мене із себе. Не люблю, коли люди мають контроль над моїм настроєм. Механізм із надписом «мозок» вимикається і включаються лише незрозумілі і невимовні емоції, які тяжко контролювати.

«Загалом, може бути. Але дуже образливо, що ніхто не хоче йти зі мною на концерт»

«Який концерт?»

«Один американець приїде ввечері. Абсолютно не розумію, яким вітром його занесло у цю діру. Я чула його декілька раз на літніх фестивалях. Цікавий хлопчина»

«Я не проти скласти тобі компанію. У котрій початок?»

«Дев’ята»

«Тоді у половині восьмого я чекаю на тебе на коридорі, а зараз я маю готуватися до іспиту. Побачимось»

До заходу залишалося ще декілька годин, і я зовсім не знала, що ж із собою робити весь той вільний час. Хоч і в мережі наші розмови абсолютно нічим не змінились і не видавали трансформації стосунків у щось незрозуміле і алогічне, то у реальному житті справи видавалися  дещо складнішими. Не знаю, як не відчували цю ніяковість наші сусіди, але, я клянуся усіма вищими сила, що можна було добряче стукнутися об напружене повітря між нами і отримати величезного синця напам’ять. Попереду  на нас чекав довгий вечір.  І по можливості він повинен був бути веселим. Залишалось лише  знищити сумніви. Смішно, але ми останні дні три не залишалися наодинці без алкоголю. У теперішній ситуації він знову ж таки прийшов на допомогу. Так легше було зізнатися собі у своїх бажаннях.

Мені пощастило, бо у холодильнику як раз стояло три пляшки яблучного сидру, припасеного на чорний день. Вони то і допомогли мені набратися сміливості. З голови не виходило, що зовсім скоро доведеться спілкуватися з людиною сам-на-сам. Я вже відвикла бути самостійною дівчиною. Не пам’ятаю, коли порушувала зону свого комфорту і вирушала кудись, крім занять, без друзів. Ми завжди були у групці, трималися разом, як справжня команда копів, які разом ходять на завдання, і можна було не боятися, що над головами нависне мовчанка, яку нічим буде заповнити.

Пощастило, мабуть, що за мною скучили друзі. Вони говорили зі мною з кафе майже весь час, який потрібно було вбити до зустрічі. Чути їх було жахливо (то діти, то навіжені жінки, то усі разом). Фрази, які вдавалося дивним чином розібрати змушували мене згадати, чому мені не хочеться бачити тих придурків. Та  попри все, попри мою величезну симпатію до одного із телефонувавши хлопців, подумки я вже була далеко у невідомому досі закладі, слухаючи вживу пісні, що час від час крутилися на моєму телефоні. Пляшка за пляшкою у скайпі, і алкоголь почав діяти. Страх поступово зникав. Але чого я боялась? Мабуть, того, що не буду цікавою, що не зможу порозумітися, що вклякну. Бо вперше за такий довгий час у мене насправді щось усередині перемкнуло, вмикач клацнув і стрибати із потяга було вже пізно.

Я ледь закінчила розмову із непривітними товаришами, нашвидкуруч зібралась,  закинула у наплічник усі свої телефони, помади, шаль, навушники і гаманець.

Погода була не з тих найкращих передріздвяних, це був такий собі неприємний мокрий сніг, що гостро бив в обличчя; різкий і переривистий вітер, що зривав капюшони. Гидота, словом. Хотілося скоріше сховатися у ковдрі або зануритися у атмосферу клубу із димними хмарами від цигарок, тьмяним світлом і змученими барменами.

Ми прийшли перед самим початком  концерту і вирішили зайняти стратегічно вигідне місце на балконі, за величезним дерев’яним липким столом із   чорними шкіряними диванами.  

Нарешті, коли невідомий мені словацький  інді-гурт, вийшов на сцену і вокалістка у червоній коротенький сукні розпочала співи, на стіл опустилися два келешки із міцними напоями.

-          Знову? – іронічно перепитала я, - це вже не серйозно! Припини мене споювати, негайно!

-          А хто тобі сказав, що цей напій для тебе? Там просто велика черга. Не хочу знову невідомо скільки чекати на своє замовлення! – не менш лукаво відповів мій супутник.

Надалі події розгорталися не так динамічно, як хотілось би. У дальньому куті приміщення, біля стійкий я зовсім випадково помітила одного із старих приятелів (від нього я, до речі, і дізналась про захід).  Не скажу, що ми були у надто хороших стосунках, але, тим не менш, він підняв келих і мило посміхнувся, вітаючись. Я відповіла аналогічним жестом.  Згодом, так само неочікувано я зустріла героя однієї із частин триптиху, проте всіляко намагалась уникнути з ним зорового контакту. Як тільки  той бідака не намагався привернути мою увагу, але моє рішення ігнорувати його було непохитним. Проте, протягом вечора я за ним таки пильнувала. Крутився він собі біля якоїсь рудої дівчини, але успіхів його полювання як завжди не принесло.

Ми сиділи мовчки, намагаючись вслухатися у музику, поринувши у віртуальний світ. Мені надто активно надходили повідомлення із дому. Довга розлука таки дає свої результати. Та і я зрозуміла, як сильно скучила за своїми хлопчиками. Вони хоч і дурні, іноді зовсім не тактовні, але ж свої. І хотілось опертися на плече комусь із них у будинку за містом і розчинитися у теплоті. Та й у мого супутника були свої справи, сварки і невідкладні розмови, які абсолютно мене не обходили.

Коли ж хлопець вибачився і зник хвилин на десять , то біля себе у декількох метрах я побачила виконавця, на якого всі з нетерпінням чекали. Так хотілось підійти до нього і сказати:

«Привіт, чувак! Не повіриш, але я чула тебе літом в Україні, грала з тобою у фрізбі посеред спекотного серпневого поля разом із десятком таких ж божевільних людей. Можливо, ти не пам’ятаєш, але я та дівчина, про яку колись розповідав тобі  зарюмсаний хлопець у розпачі на одному з фестивалів. Ти ще казав йому, що все буде добре. Так ось, не дуже гарно в нас все склалось. Він мене тепер ненавидить, але менше з тим. Дякую тобі! Чекаємо знову у нашій країні»

Та внутрішній голос мене зупинив. Довелося розчаровано розбирати свій розряджений телефон по дрібничках, аж поки я не згадала про листочок і словацьку марку, яка зовсім випадково опиналась у  мене в гаманці. І знаєте, це були своєрідні символи. Маленькі нагадування. Про інше повітря, інші сонячні промені і мову інших людей. Але чи варто мені було їх лишати? Чи не викинула би я їх і чи не зламала (хоча, впевнена, що новий власник так з ними і вчинив)? Але тим не менше, щось мотивувало мене заховати ці важливі дрібнички за задню панельку телефону мого друга.

Ми довго сиділи, обговорювали враження про  концерт, але різкий, але приємний аромат марихуани і ще один келих холодної лимонної бехерівки змусили мене не помітити, як ми із другом опинилися на одному дивані без жодного бажання і змоги відірватися один від одного. Пройшла і перша знайома пісня, і друга, і третя… і так я збилась із рахунку, бо це було не важливо. Ніщо було не важливим, поки я відбувала його так близько. Просто не хотілось, щоб ця мить закінчувалась.

Та все ж прийшов час вирушати у бік домівки. Ми покинули заклад трішки раніше, хитаючись спускалися сходами.

-          Як я зголодніла! Ми маємо зайти у найближчий фаст-фуд!

-          Припини, він закритий. Йдемо додому!

-          Ну, давай перевіримо! Будь ласочка!

І навіть холодний дощ, який вдало замінив сніжну кашу, не зміг нас зупинити. Пробігши порожніми вогкими вулицями з голими деревами, підземними білесенькими переходами, минувши десятки ліхтарів, ми заскочили під дах, на диво, відкритого закладу швидкого харчування. У мерехтливому  вікні з’явився втомлений син власника, готовий прийняти замовлення. Зазвичай він не був люб’язним, але цього разу щось пішло не так і до нас поставились привітно. Цікаво було, що хлопець анічичирк англійською! Тому розмова наша виглядала дивно, відразу трьома мовами. Стояли ми у неонових вогнях мокрої ночі і слухали якийсь попсовий трек із гучномовців. Висловивши всі свої побажання, хлопчина ламаною англійською запитав нас із яких ми країн. Після невеличкого обговорення цієї завжди цікавої теми, з його рота раптом вилетіла дуже дивна фраза:

-          Ви зустрічаєтеся?

-          Ні, ти що! Ми просто друзі!

-          Так, друзі! – наперебій почали відповідати ми.

За декілька хвилин нам побажали гарної ночі і смачної вечері (чи то доречніше було вважати вранішнім сніданком). Ми вирушили у бік помешкання. Проте по дорозі  необхідно було десь присісти, хтось їсть находу?!

-          Ти сподобалась тому продавцеві…

-          Та годі тобі!

-          Серйозно

У цей момент розпочались якісь філософські розмови про друзів і стосунки. Та й здебільшого говорила я. І хоч мій співрозмовник дивився на мене дуже уважно, але я можу побитися об заклад на будь-які гроші, він мене навіть не слухав. Та це мені і не заважало. Він стояв переді мною, дивився на із гори вниз своїм надто зацікавленим поглядом і постійно посміхався. Ох, ці чоловіки.

Спільним зусиллям ми прийняли рішення, що потрібно вже вертатися, бо так і захворіти було легко. Та й година пізня. Мугикаючи собі під ніс традиційні пісні, ми опинилися під входом у будинок. Я без втоми продовжувала балачки (господи, як взагалі люди таке терплять?!), у перервах між думками збагачуючи легені смолою. Загасивши останню цигарку у попільничці, я майже потягнулась до дверей, як раптом він схопив мене за руку і сказав:

-          Я не хочу, щоб ми йшли. Давай лишимося ще трішки.

-          Тобі не набридло мене слухати? Бо я вже втомилась говорити.

-          Щоб цілуватися, не обов’язково щось говорити… - він знову наблизився до мене, і ми не могли втриматися. Не вдавалося мені  бути спокійною, коли наші губи знаходились у такій близькості. У голові спрацьовував детонатор і думки руйнувалися. Вперше за такий довгий час я щось відчула справжнє. І тільки зрідка здоровий глузд пробивався крізь цю насолоду і нашіптував: «Що ти робиш? Схаменися, жінко!»   

Але кому було цікаво слухати внутрішній голос, навіть, коли він говорив розумні речі?

   

Триптих або Історія про ліки від самотності і їжачків

Хвороба, замість того щоб поступово відходити  навпаки набирала обертів. Якщо бути точною, це вже був приблизно третій тиждень нестерпного кашлю і  підвищеної температури. Хто ж міг подумати, що усі пігулки вип’ються відразу ж. Купувати щось нове зовсім не входило ні у мої роздуми,  ні у мій фінансовий план на місяць. Дороге задоволення – хворіти.

Вечір розпочинався, мабуть як завжди. Суцільна лінь при світлі настільних ламп,  звуки гучних розмов за стінами і у гулких  білосніжних коридорах, запах чогось загадкового із кухні і ще не до кінця відкрита музика від нових порадників. Мій спокій порушив голосний звук із соціальної мережі, що сповіщав про  нове повідомлення:

«Привіт, ми тільки вчора приїхали. Я чув, що ви тут вже більше тижня. І знаєте, що і як. Хочеш з нами прогулятися і показати місто? Ми би були щиро вдячні»

Чесно кажучи, від несподіванки я трішки здивувалась, але що мені було втрачати.

«Привіт, добре, але завтра я збираюсь у басейн. Хіба десь після 8 години. Приходьте до головної площі, буду на вас там чекати…»

Насправді, бачити українців мені було дуже незвично. А дійсно, за декілька тижнів я абсолютно відвикла від цієї нашої ментальності, привітань,  вільних і не залежних розмов, жартів. Про банальні речі, яких ти собі ні з ким із нових знайомих дозволити не можеш. Ти просто врешті поводишся, як забажаєш і ніхто тебе не осудить.

Ми довго блукали порожніми осінніми вулицями, час від часу оминаючи калюжі, їли самчнющий місцевий фаст-фуд, пили гарячий шоколад, який хоч не на довго дозволяв забути про біль у горлі, і просто насолоджувались дорогами і торохкотінням світлофорів, парками біля факультету ІТ технологій, жовтуватими автобусами і їжачками, що час від часу виповзали на асфальт. Складалось таке враження, що це була їх пора. Люди спеціально залишалися у своїх помешканнях, щоб дати волю цим дивовижним створіннями.

Ми говорили про Україну. Багато. Про університеті і те, як сюди потрапили. У процесі ми настільки захопилися, що із гуртожитку мені надходило декілька стурбованих дзвінків. Нові співмешканці недовірливо перепитували чи зі мною все добре і цікавилися, коли я буду вдома. На жаль, у той вечір я пропустила грандіозне шоу з млинцями (і також не змогла їх скуштувати,бо всі самаколики були з’їжджені до мого повернення).

На наступний ранок я захворіла дужче. Чи це було через мокре після басейну волосся, чи через дощ  - не важливо. Моє перебування у кімнаті зробилося необхідним.  На диво, я не нудьгувала, бо почалися цілодобові листування. Я не пам’ятаю, коли востаннє стільки спілкувалась із незнайомою мені людиною, але це було спілкування у нон -стоп режимі. Від ранку до пізньої ночі.

«Я почуваюсь винним, за те, що ти маєш лежати весь час у ліжку. Тобі не треба було з нами гуляти»

«Та припини, я гарно провела час»

«Сьогодні ввечері ми зайдемо. Будемо варити для вас глінтвейн»

Знаєте, і погроза  цих юнаків таки справдилась. Ввечері до нас постукали у двері два веселих хлопці  із складниками до алкогольного напою. Несподівано один із них дістав із сумки банку з моїми улюбленими ананасами і пачку пігулок.

Для повного щастя нам не вистачало лише гітари. Виявилося, що один із українців має чарівний голос.  Зробивши круглі очі  і гарно попросивши у сусідів, ми отримали бажаний інструмент.  Почалися  співанки. Приємні такі, теплі . Хотілося просто зупинити час і лишитися у цьому маленькому, нікому не підвладному просторі із музикою Тараса Чубая і Квітки Цісик. Ніч минула за переглядом якогось жаху. Як це буває у компаніях, ви більше смієтесь, ніж лякаєтеся.

Через тиждень гурт іноземців організовував черговий концерт у нашому улюбленому пабі. Ми довго збиралися, бавилися із мильними бульбашками, але раптом мені прийшов гнівний твіт від людини, яку я колись любила. Чесно кажучи, весь гарний в одну мить десь зник. Стало жахливо неприємно. Хотілося  просто завалитися на ліжко і розревітися,  проте я вже пообіцяла друзям скласти їм компанію.

У приміщенні було парко, накурено і галасно. Музиканти зі всіх сил намагалися переграти гучними і веселими піснями трішки сп’янілу публіку. Мені зовсім не хотілося у той момент бути частиною цього заходу, і непомітно я втекла. Піднявшись металевими сходами на гору, я  сіла біля входу і дістала плеєр. Добре, що  нікого тут не було. Мої думки затягнула темна хмара. Я не розуміла, чому мене так зачіпали ці повідомлення, проте факт залишався фактом. За декілька секунд я відкрила очі і  підняла голову, що лежала на спинці шкіряного дивану.  Перед собою я побачила одного із українців, що пильно мене розглядав:

-          Чому ти зникла?

-          Мені просто захотілось послухати музику. Не можу там сидіти. У мене трошки інше зараз грає у голові.

-          Щось сталось?

-          Ні.

-          Ну, добре, - він впав на диван поряд і витягнув один навушник із вуха. Кілька хвилин ми так мовчки і сиділи, слухаючи якийсь російський, гурт в абсолютній тиші. Я поклала голову йому на плече і намагалася тримати свої думки під контролем. І знаєте, працювало.

-          Йдемо вниз, там група підтримки потрібна.

-          Я не хочу.

-          Досить поводитися як баба.

-          Можливо я і є баба.

-          Аргумент зараховано.

Я повернула навушник на своє законне місце і продовжувала сеанс терапії. Як зовсім несподівано, він міцно взяв мене за підборіддя і притиснув до своїх губ. Я не очікувала чогось подібного, але внутрішній голос змусив мене піддатися спокусі. Задавалося, що ця мить тривала цілу вічність. Іншою рукою він схопив мої зап’ястя, щоб я не почала пручатися.

Раптово почувся скрип дверей, і ми швидко відстрибнули один від одного.

Музиканти вийшли подихати свіжим повітрям.  

Марення

-          Як нам звідси вибратися?  - запитала я у свого супутника, коли ми повільним кроком обходили відмежовані символічними парканами будинки. Вони були поставлені більше не для захисту домівок, а як справжній  український символ, який часто зустрічається у старовинних віршованих і прозових творах. Тонесенькі, перев’язані між собою шматочки дерева, які пахли свіжим лаком, так і закликали перетнути цю заборонену межу, але я намагалась не піддаватися.   

-          Запитай, що полегше, - він мило посміхнувся та потягнувся рукою до гарячої потилиці. Спека. Шалена спека із ароматом яблуневого цвіту. Ми блукали цими сільськими дорогами близько двох годин і ніяк не могли знайти автобусної зупинки. Височезні дерева рвалися вгору, як скажені. Ніщо, здавалось, не могло їх зупинити. Тільки сокири, але зараз ці загадкові рослини таємничою мовою перегукувались між собою, і  їх крони зливалися над нашими головами із блакиттю неба, перетворюючись на глибоку, схожу бажане море, кольорову палітру.

-           Добре, просто я скоріше хочу опинитися у місті. Хоча знаєш, загубитися у твоїй компанії –  не найгірший варіант.

-          Буду вважати це за комплімент, - та й розмова якось невимушено продовжувалась. Знаєте, як це буває, коли поряд потрібна людина. Теми знаходять самі себе, і ти не боїшся виглядати дурним або надто наївним. Під час таких моментів ти готовий злитися із довколишнім світом  і сказати: «Так, я твоя частина. Прекрасна, ідеальна частина».  Чим далі ми заходили у глибини приручених парків, тим ближчими до нас ставали кремезні гори. Зелені насичені кольори віддавали свіжістю і захоплювали подих. Десь там є свій світ, своє життя і правила. Дикі, абсолютно не залежні від прогресу і технологій, де головний талант – це вміння виживати.

Нас зупинив старий дядько, який тягнув на плечах сітку із щойно виловленою рибою. Його засмагле обличчя було підкресленою довгою сивою бородою, а коричневі очі так і сяяли привітністю.

-          Ви загубились, дітки? Можливо, я чимось можу бути корисним?

-          Дякувати богу, ми вже втратили надію.  Де нам знайти найближчу зупинку? Таке враження, що ми півдня проходили.

-          Зовсім слабка зараз молодь пішла -  хриплим голосом промовив старий, дістаючи із кишені срібний портсигар, - бачите цю гору? Ви маєте пройти за рікою, обігнути цю гору, і далі. Там на першій ж дорозі ви зможете сісти у автобус.

-          Дякуємо, старий. Гарно дня!

-          Немає за що! – дідусь, запаливши свою цигарку, дрібним кроком занурився у таємниці стежки.

-          Бачиш, а ти хвилювалась . Ще трошки і ми всядемося! Дивись, бачиш, там є вздовж ріки ж невеликий підйом! Йдемо туди?! – вмовляти довго мене не довелося. Ми швидко опинилися посеред острівця і продовжили свою подорож, допоки імпровізована стежка не закінчилась.  А знаєте, чому то просто не увійти у цю прозору і льодяну воду. Її ж тут навіть і не до кісточки. І я спустилася та на декілька хвилин загрузла, підкорившись течії і розглядаючи своє мокре взуття і темно-сірі камінчики. У той момент я  відчула якесь єднання з природою, вона мене поглинула і не хотіла відпускати.

-          Слухай, вилазь. Захворієш!

-          Вдячна за твоє хвилювання, але краще приєднуйся. Тим більше попереду я бачу якусь печеру. Здається, там є вибиті сходи нагору. Хіба тобі зовсім не цікаво побачити, що ж там? Уявляєш, ми з тобою як ті першовідкривачі, які незважаючи на небезпеки готові вирушати на пошуки пригод!

-          По-перше, ми не будемо першовідкривачами. Хтось ж зробив ці вибоїни. По-друге, я готовий на нові відкриття, тільки, будь ласкава, визуйся. Не пробачу собі, якщо ти захворієш.

-          Вмієш ти зіпсувати моменти романтичних поривів! – я чемно стягнула із себе босоніжки і закинула їх у порожній наплічник.  І поки він знімав свої сині кросівки, я кожною клітинкою своїх ніг відчувала ідеально гладкі, але у той самий час холодні поверхні річкового каміння.

Як справжній джентльмен, він, звичайно, пропустив мене лізти першою. Ніколи б не подумала, що зможу із такою легкістю подолати вершини (вам ж зовсім не варто знати, що там було лише три сходинки).

Але здивуванню нашому не було меж, коли ми побачили величезний тунель, під яким проходив струмочок, проте він був значно глибшим від річку, у якій я щойно мала змогу відчути прохолоду.

Ми обережно рухалися під цим камінням і за декілька секунди побачили неймовірної краси долину. Ми стояли високо над величезним озером, а десь біля горизонту виднілися майже чорні дерева. Вода відблискувала зеленим і манила до себе. Це було ідеальне місце, щоби зрозуміти: до біса ці автобуси, ці дороги, цю цивілізацію. Я почувала себе такою маленькою, такою незначною, але потрібною. Ми зайшли на дерев’яний місток, біля якого стояв багатоповерховий млин дивної конструкції. Скинувши усі речі, ми голосно сміючись стрибнули у льодяну воду. І тільки за декілька  секунд ми змогли відчути її теплоту.

-          Знаєш, я нам заздрю, - ми обоє лежали на поверхні води  і розчинялися у задоволенні. Неймовірна глибока блакить і така ж приваблива вода. Ми пливли посеред світу

Триптих. Частина друга або Історія про свічки

Blow out all the candles, blow out all the candles
"You're too old to be so shy", he says to me so I stay the night 

(c) Daughter 

Ми мовчки сиділи один навпроти одного і  сором’язливо мовчали. Чесно, я не знала, як поводитися у подібних ситуаціях. Ніколи до цього моменту, хлопець не запрошував мене на вечерю, яку б сам зготував. Ви просто не можете уявити, наскільки некомфортно я себе почувала.

Ми їли якесь гарно просмажене м'ясо із пахучими приправами, пили вірменське вино і намагалися знайти тему для розмови. Мені тяжко було у ті дні говорити до людей. Я абсолютно не могла найти щось спільне з іншими, тому доводилося відповідати дуже сухо і стримано. Це було таке собі мордування, яке невідомо коли повинно було закінчитися. І поки мій чоловік, на той вечір, намагався жартувати  і завоювати мою прихильність, я розглядала білосніжну маленьку кухоньку. Там було все, за чим я так сумувала.

-          Дозволиш мені якось щось приготувати? – раптом запитала я.

-          Звичайно. Скажу більше, ти можеш приходити сюди тоді, коли тобі заманеться, - він мило посміхнувся і піднявся з крісла, - хочу тобі дещо показати, ти не проти?

-          Звичайно, що ні. Тільки пообіцяй, що я не постраждаю! – суворо попередила я.

-           Не переживай! – ми увійшли у величезну кімнату. Розмірами своїми вона мене насправді вразила. Там стояли не менш вражаючі ліжка. Ми всілися на одне із них. Я відчула як повільно провалююсь у пухкий матрац, але це мені насправді подобалось. Посеред кімнати стояло незрозуміле обладнання. Якісь пульти із різнокольоровими кнопками, виходами для звуку, педалі і багато чого іншого.

-          Що це?

-          Те, що я хотів тобі показати!Один із моїх сусідів займається музикою. І це обладнання для його гітари. І поки його тут немає, я можу познущатися над твоїм слухом, - хлопець впевнено взяв у руки інструмент і заспівав кілька рядків ламаним і жахливим голосом. Не пам’ятаю вже, про що була та пісня, але у цьому невмілому виконанні було щось дуже миле. Воно просто не могло залишити мене байдужою. Як би жахливо воно не звучало, проте було дуже приємно.  Та, на жаль, я не довго змогла терпіти подібне знущання над світовим хітом, - Я співаю жахливо?

-          І граєш також, - вирвалось гостре зауваження, - Але, знаєш,  можу показати тобі свої здібності. Я сумніваюсь, що зроблю це краще за тебе, та хто знає…

Насправді, мене очікував маленький успіх, бо в той вечір я була у голосі. Тому вперше мені вдалося виконати пісню, за якою я неймовірно сумувала. Для мене вона завжди була особливою, та вдячно публіка із широко розплющеними очима дивилась на мене із захопленням.

-          От що ти зробила?

-          Я? Що? – моє підборіддя вперлось у гітару і я зніяковіло посміхнулась .

-          Зазвичай хлопці грають на інструментах і закохують у себе дівчат. Зараз все спрацювало абсолютно навпаки.

-          Припини, я знаю, що моє виконання цієї пісні не таке вже і хороше.

-          Добре, щоби завершити нашу суперечку, пропоную змінити локацію і подивитися фільм. Дозволю тобі обирати!

-          Неймовірно вдячна!

Ми перейшли у зовсім маленьку кімнатку із зеленими стінами. Озирнувшись по боках, я побачила багато книжок із всілякими айтішними назвами, російські розмовники і багато чого іншого, та світло надто швидко вимкнулось.

Нам вдалося витримати майже увесь фільм, але раптом він поклав свою подушку навпроти мого обличчя і зазирнув у мої очі. Я відразу ж відвела погляд.

-          Чому ти така гарна?

-          Це не до мене питання.

-          Добре, тоді, чому ти відводиш свої очі? – він спробував взяти мене за підборіддя, але не все видалось так просто.

-          Я не дивлюсь людям у вічі.

-          Ти ж знаєш, що так роблять тільки невпевнені у собі? А тобі потрібно рости і виправляти це, тому пропоную почати саме зараз.

-          Ні, дякую. Я не вважаю за потрібне дозволяти незнайомцям зазирати глибше, ніж дозволено. Взагалі-то нікому це не дозволено. Навіть найближчим друзям. Для мене це своєрідна хвороба, - я закрила очі руками та заусміхалась.

-          Тоді, якщо ти не дозволяєш подивитися в очі, можна я тебе поцілую?

-          Звичайно, що ні. Це заборонено законодавством.

-          Яким законодавством?

-           Моєї особистої країни!

-          Але зараз ти на моїй території, тому не верзи дурниць!  - і раптом я відчула дотик до своїх губ. Несподіваний і не такий вже приємний. Та у мить, мені подумалось: «А чому ні? Що мене зупиняє?»

І насправді, за декілька хвилин, під звуки улюбленого амбіанту, я була притиснута до матраца без будь-яких можливостей втекти. Ну чому це відбувається саме зі мною, чому я байдужа до хороших хлопців? Чому мене приваблюють лише ті, яким би лише погратися?

Та зараз я сама гралась.

-          Дивна музика, що це?

-          Подобається?

-          Та не дуже.  І взагалі, навіщо вона? – він доторкнувся своїм язиком до моєї шиї та запхав руку під кофту.

-          Не лізь до мене, будь ласка, я цього не хочу. Якщо ти повториш це, я піду. Думаю, тобі буде соромно виставляти дівчину о четвертій ранку.

-          Ти не підеш, - він стягнув із себе сорочку і продовжив свої спокусливі дії. На мить, я готова була піддатися на усі ці досить жалюгідні спроби, та внутрішній голос змусив мене піднятися з ліжка і спакувати сумку.

За кілька хвилин ми стояли на ганку і не знали, як би то попрощатися. Мені не хотілось ніяких від проваджень. Я чимшвидше бажала вставити навушники у вуха.

-          Залишайся, ти не можеш піти! – він босими ногами стояв на холодній плитці.

-          Можу і йду. Я попереджала. А за те, що ти не збираєшся у таку пізню годину довести мене до дому і наражаєш мене на небезпеку, знай, я тобі цього не забуду! Хоча, за вечерю дуже дякую. Побачимось! – і розвернувшись, я  ввімкнула плеєр. До того моменту у ОЕ не асоціювався у мене ні з чим. Це був звичайний  поп-гурт і цікавими текстами. Та на губах була посмішка, самовдоволена така, невже я це зробила?   

На межі

Не важливо, по якій землі всі ми ходимо. Нехай це буде інша країна, інший континент, відділений океанами, морями, річками або гірськими хребтами, головне лише те, що над нами є одне небо. Із всіма можливими барвами блакитного, червоного і золотого. Із  пухкими хмарами, подібними на солодку вату, яку неймовірно хочеться при першій ж нагоді скуштувати; або із зорями, які, немов наместинки, прикрашають синє, майже чорне небесне полотно і надають ночі тієї елегантності і таємничості, що їй притаманна.
Блукаєш темними вулицями разом із чужими людьми, яких від сили знаєш декілька місяців. Хіба це не найкраща можливість для того, щоби пізнати себе, дослідити  чужі характери і дізнатися, хто сьогодні ділитиме з тобою вечерю у невідомому бюджетному ресторані.
Розглядаючи карту, ви намагаєтеся знайти орієнтири і побачити всю важливу архітектурну спадщину за декілька годин.
Але тільки біла, як молоко, пара, химерні і лякаючи дерева із мільйонами гілок,  запальнички і гуркіт води зараз мають справжню вартість. Стрімкі річкові потоки швидко пропускають себе крізь тисячі камінців, як і ми кожного дня крізь свої очі пропускаємо десятки людей. Їх обличчя ми навіть і не згадаємо.
Але зараз відчувається солонуватий аромат мінеральних джерел, у поле зору потрапляє річка, ще лежить посеред головної вулиці міста і величезна кількість вогників-ліхтариків, які є старожилами цього суперечливого куточку країни. Кожен будинок яскравий і хоче, щоб саме на нього ви звернули увагу. Вони  всі здіймаються по пагорбах, у саму гору, і впевнено дивляться вниз своїми вікнами. Ти проходиш повз величну канонаду із годинниками і різьбленими візерунками-мініатюрами і затримуєш подих. Знаєте, а це більше схоже на якийсь вокзал, ніж пам'ятку.
Ви рухаєтеся повільно, оглядаючи кожну цеглинку, кожен камінчик бруківки, кожен прапор на готелі, і щиро радієте, коли бачите символіку своєї країни. Любити батьківщину завжди легше на відстані.
Хтось хоче вертатися. Він галасливо, невдоволеним тоном вимагає йти до винайняти апартаментів, щоби опинитися у бажаних хвилях малинової ванни, яка врятує від самотності цієї ночі. А тебе тягне глибше у темні провулки,  через круті сходи, на мокрі, завалені пожовклим листям, місточки, крізь темні парки із скульптурами Гетте.
В очі як завжди впадають атланти, вони скрізь такі різні. Тримають на своїх плечах проблеми сучасників, які абсолютно про них не дбають. Полущені, без частин тіла і належного піклування. Та вони не жаліються. Чого ж ми скаржмося?
Ви рухаєтеся посеред доріг, заважаючи їхати машинам, які з'являються раз на півгодини, і зазираєте у напівосвітлені вітрини магазинів, які приваблюють і спокушають своїми непотрібними забавками.
На вулицях аромати марихуани. Вона, мабуть, як і ці цілющі джерела, має властивість покращувати здоров'я. Молодики і випивші дівчата, що ховаються поміж темних дерев, чесно кажучи, трішки лякають. Хто знає, на які пригоди їх потягне сьогодні?
За хвилину, ти спробуєш перелізти через залізний паркан на даху тієї ж самої канонади.  Людям подобається дивитися на все з висока, а там величезна плоска поверхня, що промовисто благає: "ну ж бо! Поруш всі правила! Кого хвилюють ці замки?! Тебе ніколи більше тут не буде! не марнуй свою можливість!" Та гарно обміркувавши всі шанси на вдалу витівку і згадавши свою безпорадність, ти просто знайдеш чергові мармурові сходи та попрямуєш у бік тимчасово помешкання. Повз дорогі готелі, музеї і російськомовні вивіски.
Відшукавши потрібний під'їзд і подолавши п'ять поверхів, вперше, за такий довгий час ти відчуваєш себе, наче вдома: є кухня зі всіма потрібними і непотрібними дрібничками, великий стіл посеред вітальні, за який усідаються хлопці і запалюють свої щойно скручені цигарки і незліченні дивани різних кольорів.
Варто лише увімкнути музику, і з'явиться оце відчуття затишку, яке панує під час вечірок під  самий ранок на кухнях. Ти відкриваєш свій ноутбук і готуєш пальці для чергового написання нового блогу, поки хтось лягає спати, а хтось затримується в обіймах гарячої води.
Згодом, ти намагаєшся не шуміти і пересуватися майже без звуків. Тобі дуже не хочеться турбувати людей, які втомлені після довгої дороги і насиченого дня. Вони стали твоїми друзями. А друзів ти цінував завжди. А у голові нав'язлива ідея: купити англійською мовою "Великого Гетсбі".
Поклавши телефон на поличку біля води і приглушивши навушниками плюскіт,  ти сам нарешті поринаєш у бажане задоволення і  повністю  розчиняєшся у цьому відчутті захищеності.
Але потім, закутавшись у полотенця, ти залишаєш до вітальні мокрі, паруючі сліди, які зранку ніхто не побачить, знову усідаєшся на зручне крісло, насолоджуючись тишею. Чесно кажучи, зараз би не завадила чиясь компанія і розмова про щось вічне. Але ні, всі сплять. Перечитавши своє повідомлення, перевіривши статистику у блозі, ти задоволений вдягаєш піжаму і підіймаєшся сходами нагору.
Зранку, ти розбудиш всіх музикою, яку почув учора вночі, але зараз спати і пірнати у вигадані світи.

Не зупиняйся

На березі світового океану на золотому розжареному піску…

... десь високо у горах біля невідомих озер….

… у величезному місті мільйоннику серед тисячі звабливих вогнів…

… у тихенькому сільському будиночку із ароматом свіже спеченого хлібу…

Бігти!

Не важливо, де ти опинишся завтра. Залишивши місце свого народження назавжди, ти ніколи  вже не знайдеш притулку і спокою. Як би гарно і зручно ти не влаштувався, якою б кількістю нових знайомств і друзів ти не розжився б, все одно ти ніколи не відчуватимеш себе на своєму місці.

Дійсно, навіщо ж тобі зупинятися десь надовго? Навіщо до когось прив’язуватися, якщо просто можна рухатися вперед, забуваючи попередніх героїв свого часу. Вони – це своєрідна розвага, різноманіття у  словниковому запасі і нові факти в уявній енциклопедії культур. Сьогодні ти можеш дозволити собі все що завгодно, не замислюючись над наслідками, які мали би переслідувати тебе. Проте як можна вчепитися за привид?

Можливо, колись, тобі захочеться десь зупинитися, але не зараз. Не у той момент, коли кров безжально б’є у скроні і вимагає руху.

Тільки подумайте, сприймаючи все як гру, ніхто не зможе зробити вам знову боляче. Більше не буде іржавих цвяхів, забитих у глибоко у серце, і судини ніколи більше не будуть розносити  зараження - прив’язаності  по тілу, отруюючи все від мозку до легень.

Декілька пігулок від алергії, телефон із ліхтариком, щоб можна було написати комусь із рідних смс із текстом: «У мене все добре,» і потім знову  зникнути на невідомий час десь у лабіринтах доріг і переплетіннях вулиць; записник із невдалими віршами, замальовками і непотрібними адресами. Кожного тижня нова  машина, нові подорожні, нові готелі та ліжка, нові світи і погано освітлені бари.

Ти можеш перетворитися на кого завгодно, заговорити із будь-якою людиною і не будеш відчувати себе скутим. Сьогодні за келихом якогось напою (чаю там, чи пива) ви найкращі друзі;  завтра ви не згадаєте навіть облич один одного. Ніяких теплих обійм, від яких би виникала залежність, ніяких зайвих почуттів, які завжди все псують.

Не потрібно бути вибагливим. Дійсно, навіщо?

Вигадуй кожного разу нові імена, нові трагедії і драми, власних дітей, чоловіків, жінок, домашніх улюбленців та що завгодно. Просто відчуй натхнення і не нехтуй своєю фантазією, але раз і назавжди затям:  ти ніколи і ніде більше не відчуєш себе на своєму місці, як би вдало не складались обставини.

Дозволяй собі розчинитися у звуках, що вилітають з-під коліс потягів і турбін срібнокрилих  літаків, у реві  автомобілів, автобусів і протягів, які переслідують тебе на  невідомих і забутих станціях метро.

Можливо ці мелодії шепотітимуть тобі тихенько на вушко: «Ніщо не вічне: як люди так і їх обіцянки.»

Один лиш крок

Вечір уже спустився на вулиці незнайомого міста, змушуючи ліхтарі вмикатися і освітлювати дорогу мирним мешканцям столиці. Все як завжди йшло шкереберть. Наш потяг затримувався більше ніж на годину, і ми розмістилися на сходах у прохолодному будинку центрального залізничного вокзалу.  Збираючи останню волю у кулак, стомлені люди вешталися у пошуках примарного шансу на щастя. Окремі перехожі намагалися віднайти наступну жертву, в якої можна було би поцупити гаманець; молодики - скейтбордисти гасали провулками, пробуючи втриматися на ногах і не зламати щось випадковим пішоходам.

 Ми без жодної надії  на вдале закінчення вечора сиділи поміж іншими. Повз нас кожної миті майоріли обличчя  близько тисячі невідомих мандрівників. Вони поспішали до своїх пунктів призначень, пірнаючи у сріблясто-червоні вагони, які готові були вчасно віднести їх у глибини темряви. Туди, де про них ніхто не згадає, але де на них хтось із нетерпінням чекає.  Випадково у свідомості з’являються певні малюнки: за лічені хвилини мені вдалося написати свої історії для цих випадкових героїв. І не важливо наскільки реальними у тьмяному світлі вони були. Мій мозок відмовлявся працювати і повільно спалював себе із середини, виливаючи кубометри ядучої отрути. Дамбу прорвало його голосом. У моїй голові лунав лише він, навіть не зважаючи на постійні розмови із моїми супутниками. Я чула тільки його мелодійний спів у навушниках і хотіла опинитися десь зовсім поряд, на відстані одного кроку, щоб міцно обійняти і вибачитися за всі прикрощі, які колись накоїла. Але з його боку, не чесно було так вчиняти зі мною. Записувати пісні, які потім раз за разом все сильніше підкорювали мій розум, змушували відчувати себе винною і до біса закоханою.

 У цей день, що від самого ранку був присвячений мандрам, пісня-послання була своєрідною мантрою, яка нагадувала про те, що колись ми засинала зовсім поряд.

Мені було байдуже на те, що чекає мене у холодному і порожньому на цікавих людей гуртожитку. Ніщо там не могло зруйнувати це світле і щире почуття, з яким я боролась роками (о так, «НІЩО»!) Мене не обходило те, як я витримаю тяжку подорож із трьома пересадками. Головне  лунало у голові. Воно впевнено вело мене за собою на невідому платформу, яка знаходилась десь поза межами реальності. Один вагон, сидіння, темне вікно, невідомі сусіди у куп, кнопка ріплея і провалля. Чим швидше – тим краще для нас обох. Я не думатиму про тебе, ти не мусиш відповідати і скаржитися.

«Прокидайся, нам треба пересідати в інший потяг»

Коротенька перебіжка без усвідомлення зміни локації, порожній мармуровий і пізній вокзал. Ніхто не любить так пізно вертатися додому окрім затятих мандрівників.  Новий потяг, але все та ж сама пісня.

Я скоро повернусь і все виправлю, обіцяю.

  

Без тебе

У ці три дні на фестивальному майданчику були тисячі людей. Вони насолоджувалися останнім місяцям згаяного намарно літа, голосно підспівували відомим гуртам, стрибали, не шкодуючи ніг. Чисельні українці у той момент здавалися одним організмом: усі без перешкод знайомилися, обіймалися, пили чай і міцні алкогольні напої біля вогнищ, грали на гітарах і намагалися не змерзнути у наметах.

Ми стояли у світлі софітів, які кидали свої промені на море задоволеної публіки. Закохані, щасливі і втомлені, після насиченого на емоції дня. Я ревнувала, злилася, намагалася не перетинатися з ним протягом цілого дня. Мене нервувало його ставлення до вживання алкогольних напоїв, поведінка у дівочій компанії та нічні бажання. Але що могла сказати? Мені не хотілось видаватися дурною і типовою подругою, яка необґрунтовано кидає в обличчя звинувачення. Ми відстрибали три гурти і готові були до наступного, лише хотілось відпочити кілька хвилин на землі.  Замотані у теплі речі і руки один одного, хлопці розкурювали останні цигарки, а ми пили смачне сливове вино, сидячи на підстилках, які вкривали холодну стоптану траву.

На сцену вийшов О.Torvald і розпочався новий раунд боротьби із гравітацією. Ми нарешті зібралися всією компанією і відірвалися по максимуму. Та раптом, з моніторів ми почули звуки акустичної гітари і такої знайомої пісні.

Він підійшов із заду та міцно обійняв мене за талію, стиснувши мій величезний светр.  Це були чотири хвилини найпрекраснішого у світі мовчання під повільний і такий дивний текст:

«Відпусти. Я для тебе. Так треба.

Далі йти. Вже без тебе. Без тебе…»

У той момент я думала собі, наскільки  закохана у людину, що  тримає мене у своїх руках. Мої ревнощі у ті три дні видавались настільки безглуздими і необґрунтованими, що ставало просто смішно. Наскільки багато я готова  була стерпіти та пробачити тільки заради того, щоб бути разом із цим хлопцем і продовжувати наше щастя. Це перша людина, яка мене покохала і готова була пройти крізь усі випробування. Часом надто емоційна, ревнива, егоїстична…  Але раптово,  під кінець пісні, у голову мою прийшла наступна думка: «Рано чи пізно наші стосунки закінчаться. І комусь потрібно буде відпустити іншого…»

Та й це було всього лише нагадування про питання, яке я ставила собі кожного разу перед початком будь-яких взаємин: «А що буде, коли ми розійдемося?» Зауважте, не «якщо» і не «у разі», а «коли». Прощання і розрив для мене завжди очікуваний фінал. Я не вірю ані у кохання, ані у щирість якихось почуттів, а тим більше слів.  Хоча тоді, мабуть, мені було боляче за свої думки. І саме після того фестивалю я почала сумніватися у своїй щирості.   

  

Тікати

Як завше, нагадую, що збіги з реальними ситуаціями - це абсолютна випадковість і хвора уява автора

Воно заворожує, затягує і змушує цілком поринути усередину абсолютного спокою, сповненого таємничістю і звабливістю. Ти любиш легенди, які пов’язані із лісами, історії про мавок, стародавніх духів природи, і підсвідомо бажаєш опинитися серед тих казок і героїв, про яких читав ще у школі.  Зимові гірські хребти…  Затамуй подих, відчуй поколювання у грудях і на кінчиках пальців, таке, ніби тебе тримає якийсь дух Зими. Він просто повинен бути статним, кремезним чоловіком, який закутаний у хутро ведмедя чи вовка, з глибокими блакитними очима, від яких би застигала кров. І нічого хорошого би його поява не віщувала.

 Запорошені пухкеньким снігом гори готові заковтнути тебе.  Дерева простягають своє довжелезне, тяжке гілля до твого горла  і хочуть, щоб ти назавжди залишився із ними. Бігти нема куди. Мережі нема. Ніхто тебе не врятує.  Та як би дивно це не видавалося, саме це зараз і потрібно. Цей спокій, який дарують неосяжні гори, ніхто не зможе запропонувати.

 Ти сидиш на лавочці біля дерев’яного будинку, від якого пахне дровами і типовими солодощами. Він прикрашений ялинками і гілками, які залишилися ще з літа. Цього непотреба ну зовсім багато, але зараз такий собі максималізм виглядає доречними.

Головне зараз це те, які думки виникають у тебе в голові. Ти здіймаєш втомлені очі догори і бачиш самотнього сокола, який шукає чергову жертву. І на секунду тобі неймовірно хочеться опинитися у кігтях цього хижого птаха, адже фізичний біль набагато легше перетерпіти. Це своєрідна насмішка. Знущання над тілом, завжди було таким собі викликом. Тобі завжди треба було тікати від себе, вгамовувати почуття всіма можливими засобами. Адже завжди вони такі невчасне, такі недоречні й безглузді. Як тяжко іноді зізнаватися у тому,  що ти серйозно застряг у чомусь  і не маєш сили з цим покінчити. Ти і не хочеш цього робити. Просто чекаєш кроку назустріч, як завжди, але, це ні до чого не приведе, його не буде.  

А ось природа не може розчаровувати. Вона така, яка є. Без брехні, ти наперед  знаєш, що мешканці лісів небезпечні.  Та що вже казати про пастки отруйних або аварійних рослин?  Але ти готовий принаймні до чогось і знаєш чого очікувати. А люди люблять брехати і використовувати.  Потрібно глибоко вдихнути і забути про все, набратися сміливості, рухатися далі, відмовляючись від своїх бажань. Хоча ти готовий ризикнути всім, щоби вони перетворилися навіть на крихку реальність. Але ти нічого не робитимеш,  бо бажання вбивають віру у людей.

Тільки гори, тільки тварини всередині кожного місяця, тільки стрімка втеча. 

Carpe diem. Memento mori

Сьогодні ми відгуляли черговий день народження нашого спільного друга. Багато знайомих і просто якихось людей, чиї імена ніколи не стануть для мене важливими. За вікном холодна осіння ніч, із присмаком ранку. Зовсім скоро похмуре і синє небо стане сірими, із фіолетовими відтінками і птахами, які заблукали у пошуках тепла.  Вони сповнені такого безмежного болю, як і твоє серце, що ось-ось зупиниться від схвильованості. Він поряд. А ви знали, що чим ближче залишається часу до зими, тим вище підіймаються хмари?  Вони намагаються досягти до самого сонця, залишаючи звичайних людей мерзнути через власні проблеми, сумніви та амбіції.   

У кімнаті пахне алкоголем і пізно зготованою їжею, а ти лежиш в обіймах чоловіка, з яким  ніколи не зможеш бути разом. Ні, зовсім не через різні погляди на життя, не  через абсолютно протилежні смаки у музиці, не через відверто контрастну поведінку.
Зовсім не важливо, що ти любиш багато говорити, сміятися, привертати чиюсь увагу і видаватися дурною. Він ж, навпаки, більше поважає особистий простір,  спокій у всіх своїх проявах і тишу. Він зовсім не бажає спілкуватися і людьми на теми,  які його хвилюють насправді, лише обговорює з ними вічні і поверхневі проблеми, загальні; пише багато пісень, щоб хоч якось не розірватися від палітри усіх внутрішніх переживань. Він впевнено розстрілює тебе словами, від яких по шкірі йдуть мурахи. Але не у цьому проблема неможливості ваших стосунків.  

Хоча, головне, що зараз ти усвідомлюєш важливість цих декількох секунд/хвилин/годин,  які ніколи більше не повторяться і не знайдуть відгуку десь у безмежності спогадів. Ти повільно підтягуєш його футболку, що опинилась на тобі, донизу і простягаєш невпевнені пальці до його руки. Він заслуговує кращого і точно знайде це «краще».

У голові тисячі діалогів, які можна розпочати зовсім легко, але щось тобі все ж таки заважає, і ти не хочеш зв’язувати себе із цією особою подібними розмовами. Занадто вона неоднозначна і не до кінця відверта. Трішки брехлива,  самовпевнена,  байдужа до тебе, але в той самий час закохана, якщо хоча б частково їй вірити. А ти ніяк не можеш собі дозволити цього. Особливо, коли розмови стосуються почуттів. Тут головне вчинки.

Ти надто застряг у цьому бермудському трикутнику відповідей так/ні/я не знаю…  

Чи спить він?

Але у відповідь твою руку несамовито сильно стискають, так ніби ніколи у житті більше не зможуть так нагло і  без сумнівів її потримати. Всі прекрасно розуміють неминучість незручності зранку і жартівливих, але гострих, коментарів із боку друзів, та зараз це не так важливо.  До твоєї спини лагідно притискаються і носом поринають у волосся, запах якого схожий на суміш дорогих парфумів, якогось шампуню, тютюну і відголосків останньої  ночі, що ви провели на вулиці.  

Ще трішки і  галас знову заповнить цей простір, а поки є момент, не варто його втрачати. Бо більше ніж він, ви не отримаєте ніколи 

Wicked game

Всі люди, історії, місця і події, описані у цьому блозі можуть бути найсміливішими мріями автора або незабутньою реальністю. Вирішувати вам, що тут правда, а що вигадка. Приємного читання. 

Мовчи! Я знаю. За всіма словами -

Холодний смерк, спустошені сади...

Це наша пристрасть стала поміж нами,

Нас розлучаючи назавсігди!

О, друже мій! Останні трачу сили,

В країні тій уявній живучи,

Де образ твій, утрачений і милий,

Де голос твій... Мовчи !Мовчи! Мовчи!

Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!

Що розпач той? Річ марна і пуста!

...Як пізно ми серця свої спинили!

...Як роз'єднали рано ми вуста!

(с)

Ми ледве знайшли місце у якомусь богом забутому пабі. Сьогодні була п’ятниця, і відповідно кожен куточок будь-якого закладу у нашому місті був  вщент забитий. У приміщенні як завжди лунав сміх, від самокруток здіймався дим до самої стелі. Він залишав по собі жахливий сморід на волоссі та одязі.

Біля стіни стояв малесенький дерев'яний столик, як раз розрахований на двох осіб. На ньому знаходилась лампа, яка освітлювала лише шматочок зелених шпалер. Створювався своєрідний затишок, якій спонукав на обговорення всіляких важливих дрібниці.

Ми довго шукали незрозумілі теми, намагаючись підбирати потрібні слова, щоб не здаватися дурними і нещирими, пили багато дорогого алкоголю, та найважливішим було те, що ми спілкувались не поринаючи у світи віртуальної реальності. Телефони лежали на краєчку біля лампи, і кожного разу, як хтось засвічував екран свого пристрою, він почувався дуже незручно і поспішно вибачався. 
На мить у голові моїй промайнула думка, що наше затишне вечірнє пиво перетворилося на справжнє побачення. Люди поряд метушаться, не здогадуючись про наші думки і бажання, ламана англійська наповнює приміщення і доповнює загальний шум разом із незрозумілими і надто швидкими мелодіями. За алкоголь чомусь платити мені не дозволяли і щосекунди дарували сором’язливі погляди із абсолютно зрозумілою посмішкою.

Келих напою за іншим змусили нас бути більш відвертими та не стримувати себе. І якось під час суперечки мої холодні пальці, що стирчали із рукава теплого светра, опинилась прямісінько на його величезній руці, яка без сумнівів пахла тютюном, через нову люльку. На диво в його очах я не побачила жодного сумніву, жодної ознаки страху чи непорозуміння. Він лише поклав свою долоню поверх моєї руки і сказав:

-   Маленька, нам треба йти, вже друга година ночі. В готелі на нас чекають.  

Ми  повільно підвелися із місць та не зовсім поспішним кроком вирушили у напрямку наших тимчасових апартаментів. Я йшла попереду, сміялась з його дотепних і влучних жартів, сварилась через недоречні коментарів стосовно його талантів і просто була собою, наскільки мені це вдавалось. Давно я не могла дозволити собі такої дитячості у поведінці. Завжди хтось вимагав від мене серйозності і виваженості. Ти не міг дзвінко розсміялися, розглядати дрібнички, що були заховані за задньою панелькою телефону, але зараз я просто розважалась і отримувала величезне задоволення від того, що за мною слідкують і не дадуть вчинити ніяких дурниць. Мені не треба вдавати ту людину, якою я бути ніколи не хотіла. У мить коротенької зупинки для розпалення цигарки, він глянув на мене та тихенько засміявся. Я у свою чергу намастила губи новою безбарвною помадою і розглядала ліхтарі, що стояли десь на іншому боці вулиці. Чому він сміється? 

-   А бувало у тебе таке, що ти боялась наслідків своїх вчинків? – і у цю мить, я зрозуміла, що саме він мав на увазі під тими «вчинками».

-   Звичайно бувало, і я дуже шкодую, що цей страх ставав для мене перепоною у деяких речах.

-   Ти говориш про ТОГО хлопця? – він зробився більш серйозним і зазирнув десь глибоко у мої очі.

-   Так, саме про нього. Але знаєш, такої помилки я більше не вчиню. Якщо ти хочеш щось робити – не думай. Можливо, це найкращий вибір у твоєму житті. І потім цей момент стане для тебе найяскравішим і найприємнішим, - ми майже дійшли до готелю, і він знову закурив, спершись на стіну біля дверей. Поряд не було майже жодного ліхтаря, тому ми мовчки розглядали вогні вечірнього міста.

-   Знаєш, а дай мені. Я також хочу!

-    Тобі не можна! Мене за це насварять! – серйозно вимовив він і заховав пачку «LD» собі у кишеню.

-   Я ж була гарною дівчинкою! – мені довелося награно надути губи, схрестити руки у себе на грудях і зсунути брови. Видовище було, мабуть, потішне.  

-   Добре, я дам тобі цю кляту цигарку, але за однієї умови, - він вказав пальцем собі на щоку і задоволено посміхнувся. Я підійшла ближче до цього величезного юнака, трішки піднялась навшпиньки і поцілувала його у неголену щоку.

-   А тепер? – запитала я із невинним виглядом.

-   Ні, давай ще, - він  розвернув обличчя іншою стороною, але за секунду до події, яка змінила всій наші стосунки, я запитала вдруге:

-   А тепер? – і мої невпевнені губи торкнулися його губ. На секунду я зовсім не змогла зрозуміти, що відбулося у наших головах, але мене притиснули до вікна та хижо почали вивчати кожен куточок мого рота. За мить я відчула, як у моїй голові запаморочилося від подібного напору, і  ледь помітним рухом руки  я зупинила його.

-   Навіщо ти це зробила? – намагаючись віддихатися про шепотів він, впираючись у мою голову чолом. Я облизала губи, та торкалась пальцями його довжелезної бороди, - ти ж розумієш, що завтра нам буде дуже ніяково. Ми п’яні і на емоціях. Я не хочу, щоб це виглядало, ніби я тебе використав, - він торкнувся мого обличчя тильною стороною долоні, прибрав прядку волосся, та  зазирнув глибоко в очі. Такого давно не насмілювався робити ніхто. Але стільки ніжності у дотиках я не відчувала у своєму житті ніколи. Насправді, це було дивно, як людина таких громіздких розмірів, яка щойно була готова спалити мене своєю пристрастю, змогла перемкнутися на такий лагідний тон у розмові і такі делікатні, обережні рухи?

-   Вибач, - я опустила очі. Він насправді мене засоромив, - повір, хоч нам і буде ніяково, але я не шкодуватиму, що втратила свою можливість. Вибач, краще, йдемо у середину. Так буде простіше, - я майже була готова вирватися з полону його сильних рук, але він наблизився до мого вуха і тихенько прошепотів:

-   Дякую, що ти це зробила. Я не міг наважитися. Ти така грана, - він обережно торкнувся губами моєї скроні, -  Ніколи не вибачайся через це, чуєш мене, я тобі забороняю,- у відповідь я встигла лише посміхнутися, бо у наступну секунду неймовірне полум’я знову охопило мене із ніг до голови, - Ти перша дівчина, на якій так багато одягу. Аж не звично. Але можеш пишатися, мені це жахливо це подобається.

Минуло, мабуть, декілька годин від того моменту, як розпочалося надзвичайно приємне божевілля, але вертатися у кімнати було просто необхідно.