Там, де дім

Я прокинулась, коли сутінки радо вітали нас своїми холодними  та  не дуже ласкавими обіймами. Ми досі їхали звивистою гірською дорогою, що вела у далекі глибини блакитно-зеленого лісу.  Ялинки (чи то інші голонасінні) гордовито здіймалися прямісінько у небо, дряпаючи тяжкі чорні хмари.
За моїми підрахунками, у дорозі ми були близько 12 годин. І чому перед від'їздом я так не встигла подивитись на годинника? Вартувало би.
Я сиділа біля свого старого друга, який  із посмішкою підспівував радіо.  Дивно було бачити нас разом, адже доля давно вирішила, що спілкуватись нам не слід. Хоча був час, коли ми бачилися майже кожного дня, обговорювали свіжі плітки, мріяли.  Він підтримував мене у нелегкі часи безпорадної та невзаємної закоханості у нашого спільного друга. Та у певний момент, коли моє особисте життя пішло шкереберть, він прийняв третій бік і на довгий час зник. Та як би що, зараз він сидів поряд.
Чесно кажучи,  вчорашній вечір пройшов у зовсім інший спосіб, ніж я планувала. Принаймні добре, що квитки у кіно були безкоштовні. Якось вийшло, що на касі сиділа надзвичайно мила дівчинка. На вигляд їй було близько 20 років. Мені здалось, що працює вона у нашому кінотеатрі зовсім недовго, бо  працівники, які двгий час видруковували відвідувачам чеки, ніколи не посміхались. Я здивувалась, коли та сама дівчинка запропонувала мені безкоштовний абонемент на честь, начебто,  дня народження. Але попросила, щоб це було нашою маленькою таємницею. Невже я виглядала, як людина, якій терміново необхідна була  підтримка? Хоча,  байдуже.
У кафе я замовила собі порцію фісташкового морозива і  зелений чай, бо до сеанса залишалась приблизно година.  Час постіно спливає поівільно, особливо, коли потрібно його вбити. Але за декілька хвилин мою увагу привернув безлад, що відбувався за стійкою. Дівчата у фірмових бейсболках  непристойно голосно сперичались між собою про те, що якийсь хлопець не насмілиться сказати деректорці про її стосунки із якимось юнаком. Замовчати барісток змусив гучний крик: "Не сподівайтеся! Вони все дізнаються! Будьте певні!"
Мій друг злетів зі сходів і, розвернувшись до шокованих дівчат обличчям, сказав, що він звільняється. У цей самий момент хлопець випадково налетів на столик, за яким я сиділа.
- Що ти тут робиш? Це доля!  Поїдеш зі мною! Ми так давно не бачились, я стільки всього маю тобі розповісти! - він міцно схопив мене за руку та потягнув геть із кафе, - Ця хвора жінка не лишить мене просто так.  Вона комусь заплатить. Здається, я підписав собі вирок.
Я не встигла вимовити ані слова. Занадто все сталося швидко. Занадто багато інформації. Ми вибігли на вулицю та побігли до першого ж провулку. Там стояв припаркований жовтий "жук". Звідки він знав, де я залишила свою машину.
- Сподіваюсь, ти не проти. Я сяду за кермо.
- У тебе хоч права є? Я пам'ятаю, як ти катався по місту на татовій машині у 15 років.
- Не бійся, мала. Маю я цю дурнувату картку із черговою невдалою фотокарткою, - я відкрила автівку та кинула йому ключі.
- Дивись не подряпай.
- Буду обережним, обіцяю.
Ми їхали швидко як для міста, але по дорозі  чомусь не натрапили на світлофори. Ліхтарі миготіли, немов у передсмертних судомах. Вулиці були порожні, як голови підлітків.  Ми наближалися до виїзду з міста.  Ніколи не залишала межі міста, хоч і мала машину. Час. Знову він.
- Що, чорт забирай, сталося? Від кого ти тікаєш?
- По-перше,  вже не "я тікаю", а ми тікаємо. По-друге, тобі це не потрібно, - він міцно вхопився за кермо та на секунду глянув мені у саму душу. Не люблю, коли люди так роблять. Прострумлюють тебе наскрізь і залишають напризволяще.
-  Я впевнена, що пошкодую про це. Хоч скажи, куди и їдемо?
- На край світу, мала... на край світу.
Подорож видалася мовчазною. Мені не було, що говорити. Він не хотів нічого розповідати. Я любила дивитися у вікно. Як усі проблеми залишались у дзеркальці заднього вигляду.  Чому він так вчасно з'явився?  Я  встигла не на жарт скучити...

Так ось. Минуло 12 годин дороги. Гори. Ніколи не думала, що вони так близько від нашого міста. Що ті 12 годин із 20 з гаком років? Та мої роздуми стосовно віку перервав захоплюючий подих вигляд на наше місто. Маленькиі будоночки із червоними дашками, дороги, немов яскраво виражені вени на хлопчачих руках... З висоти дороги і срібного магістрального паркану все здавалося дрібним і незначущим.
-Подобається? - знов посміхнувся мій друг. - І давно ти прокинулась?
Я нічого не відповіла, лише продовжила спостерігати за тим, як іграшкові машини зупинялися біля аеропорту. Мене також колись зустрічали.
- Скоро буде щось, що вразить тебе ще більше.
І він був правий. Коли я побачила ці величезні квадратні тонелі, що продірявлювали гори до самої середини, стало не на жарт моторошно. За кожні  50 метрів було ЦЕ. Пожовтілі металеві перекриття чомусь ніхто не наважився забрати та відвезти на металобрухт. Здавалося, що із заіржавілих печер, висотою із 15 поверховий будинок, колись давно виходили пекельні створіння.
- Що це? -  видихнула я із захопленням.
- Під час Другої світової фашисти використовували ці шахти для знищення людей. Вони набивали вагони потягів живим м'ясом та завозили його у глибини гори. Що відбувалося далі - ніхто не знає. Але  і по сьогодні вночі можна почути стогін цих нещасних.
- Не розповідай таких жахіть, бовдуре.
-Добре, я пожартував. Не знаю,  що це за печери, але виглядають вони моторошно. Подібна історія їм би пасувала.
У  захопленні ми проїхали ще з півгодини. Потім мій друг раптово загальмував і сказав:
- Виходь, далі йдем пішки.
- Що знов?
- Наша подорож ще не завершилась.
На вулиці вже було холодно. Ми йшли дорогою, повз величезні шахти, на дорозі було повно сміття. З кожним кроком його ставало все більше і більше. Сміттєзвалище. Чому саме воно? Безліч холодильників, телевізорів, навіть автомобілей. Інший непотріб, яким нехтували люди.  Папір із віршами, книги... Дим. Як це було прекрасно. Та дорогу нам перекрла загорожа і маленький будиночок. Я відчувала надзвичайне піднесення.
-Ти хочеш це сфотографувати? Тримай свою камеру, я знав, що вона тобі знадобиться, - мій друг жборнув фотоапарат у мій бік.
- Встань ось там! Ти маєш бути на цих фото.
- Не сумніваюсь, мала.
Я навела фокус і затвор клацнув. Готово. Його немає. Він зник. Я запанікувала, але раптом мене заспокоїло невідоме тепло, що віяло від будиночка.
Збоку був прохід, яскраве сонце і маленька гойдалка на дереві із зламаною лялюкою. Там було добре, я відчувала це. Але дізнатись, чи так воно насправді мені не вдалось...

Колись. Зараз. Потім

Дивно спостерігати за змінами, а, особливо, коли безпосередньо вони стосуються саме тебе. Колись - майже блакитні велечезні очиська, готові сприймати весь світ; сьогодні - запалі, мутно-зелені змучані, із потрісканими судинами, скельця. Колись - довге русяве волосся, що під променями сонця ставало набагато світлішим; сьогодні - біла фарба кожного місяця. Колись - зручний  теплий одяг і абсолютна байдужість до макіяжу; сьогодні - провокуюча нижня білизна і підведені чорним олівцем очі.
Раніше мене хвилювали питання про те, як би це відпроситися до друга у гості і взяти другий джойстик, який батьки категорично забороняли виносити з хати. Тепер  мене бентежить те, як би затягнути того самого хлопця у ліжко і цілувати його у перервах між раундами у черговій грі.
Раніше я не знала світлішого почуття за дружбу, а зараз збираю неодноразово розбите серце по шматкам у щось ціле невідомої форми.
Я відчуваю себе дорослішою за 2008 рік, наприклад. Чи добре це? Яку мету зазвичай переслідують сформовані люди, зіпсовані побутовими проблемами? Чи є в них якісь інші мрії?
Я маю на чолі шрам. Мабуть, на все життя. Треба його комусь присвятити, бо не пасує дівчині мати випадковий слід на обличчі. Як щодо революції? Адже і подія в історії людства вагома. За сто років школярі вивчатимуть єврореволюцію як щось нудне. Ну, та. Був собі фейсбук і твіттер, і молодь свідома, і маєш за це у 2052 році двійку, бо клята опозиція ніяк не могла визначитися із планом подальших дій і розтягнула хронологію подій, а зброю у руки не брали принципово. Ото дурні були люди... І хтось із моїх далеких родичів скаже : " а моя прабабця (чому б ні?) присвятила революції шрам!" І отримає дитина п'ятірку автоматом. Що не зробиш для благополуччя своєї родини.
Але це дурня.
А що ви думаєте, якби я присвятила цей шрам якомусь зі своїх колишніх?  Чи всім відразу. Треба пам'ятати, що чоловікам не можна вірити. Якими б вони хорошими не були на перший погляд. Зустрічаєш нового, симпатичного юнака, якому на вигляд років 20. Він слідкує за своїми руками, одягом та внутрішнім світом, глибиною з тарілку для зупи, і захоплєшся ним не на жарт. Увас все добре. І ,раптом, бачиш шрам. А потім у голові лунає: "От дідько, треба закінчувати з чоловіками!"
Хоча це так само по-дурному. До смерті можна лишитися старою дівою і годувати рибок кормом для кошенят.  Маразм, що поробиш?
Якась важлива особиста подія? Перший поцілунок? Перша любов?
Добре, нехай собі просто буде. Так простіше

***

У повітрі стояв солодкуватий аромат польових квітів. Знайомий запах. Здається, що тут я вже була. Тільки, де це 'тут'? Ніяк не можу собі пригадати. Але кожна клітинка мого тіла тріпотіла, бо тепло, що панувало у кімнаті, було рідним.
Чую бджіл та тихеньке шуркотіння незграбних метеликів. Які сідають на антикварні фарфорові склянки, що стоять... зачекайте... на дубовому столі.  Спекотно. Варто розплющити очі та негайно вмитися. Холодна вода у таку погоду завжди допомогає повернутися до тями. Може, тоді я зрозумію, де знаходжуся.
Вітер ніжно здіймає легкий тюль, що висить десь зліва від мене. Саме звідти  лине терпкий запах літнього, розмореного пекучим сонцем, саду із дикими блідо-рожевими трояндами, безліччю дрібоньких ромашок, стрункої гордовитої яблуні та достигаючиим зеленим виноградом. У кущах смородини чути обережні кроки кицьки. Доведеться все ж таки визнати перемогу цікавості та привідкрити хоча б одне око.
Велечезна світла кімната із прозорими вікнами. Подерта штукатурка на стелі. Люстра без двох лампочок. Зелений рушник біля дзеркала.
Промені сонця проходили крізь дірочки у мережевному тюлі, і я бачила скільки у кімнаті пороху. Зліва, направду, був вихід у сад. Але дверей на петлях не виявилось. Тільки невагомий шматок сіруватої тканини, який ніяк не могли викунити через сентементальність господаря, відділяв два таких різних світи.
Я лежала на дивані темно-вишневого кольору. Він був зовсім не схожий на ті новомодні канапи у центральних магазинах міста. Тверді пружини тиснули мені у спину.
Прохолодна вода допомогла приглушити нав'язливий аромат, що затьмарював свідомість. Губами стікав маленьки струмочок до самої шиїї. У дзеркалі - невідома істота із втомленими зелинуватими очима. Ще один ковток не завадить.
У саду кроки.
Ідилія зруйнована.
Я розвернулась.
Зіниці збільшились.
Ми не бачилися близько року. Звичайно, у такі моменти людина поняття не має,  що робити. Хвилинний ступор, мої руки і коліна затремтіли. Знову це відуття у животі... Ми кинулись один одному в обійми.