Без тебе

У ці три дні на фестивальному майданчику були тисячі людей. Вони насолоджувалися останнім місяцям згаяного намарно літа, голосно підспівували відомим гуртам, стрибали, не шкодуючи ніг. Чисельні українці у той момент здавалися одним організмом: усі без перешкод знайомилися, обіймалися, пили чай і міцні алкогольні напої біля вогнищ, грали на гітарах і намагалися не змерзнути у наметах.

Ми стояли у світлі софітів, які кидали свої промені на море задоволеної публіки. Закохані, щасливі і втомлені, після насиченого на емоції дня. Я ревнувала, злилася, намагалася не перетинатися з ним протягом цілого дня. Мене нервувало його ставлення до вживання алкогольних напоїв, поведінка у дівочій компанії та нічні бажання. Але що могла сказати? Мені не хотілось видаватися дурною і типовою подругою, яка необґрунтовано кидає в обличчя звинувачення. Ми відстрибали три гурти і готові були до наступного, лише хотілось відпочити кілька хвилин на землі.  Замотані у теплі речі і руки один одного, хлопці розкурювали останні цигарки, а ми пили смачне сливове вино, сидячи на підстилках, які вкривали холодну стоптану траву.

На сцену вийшов О.Torvald і розпочався новий раунд боротьби із гравітацією. Ми нарешті зібралися всією компанією і відірвалися по максимуму. Та раптом, з моніторів ми почули звуки акустичної гітари і такої знайомої пісні.

Він підійшов із заду та міцно обійняв мене за талію, стиснувши мій величезний светр.  Це були чотири хвилини найпрекраснішого у світі мовчання під повільний і такий дивний текст:

«Відпусти. Я для тебе. Так треба.

Далі йти. Вже без тебе. Без тебе…»

У той момент я думала собі, наскільки  закохана у людину, що  тримає мене у своїх руках. Мої ревнощі у ті три дні видавались настільки безглуздими і необґрунтованими, що ставало просто смішно. Наскільки багато я готова  була стерпіти та пробачити тільки заради того, щоб бути разом із цим хлопцем і продовжувати наше щастя. Це перша людина, яка мене покохала і готова була пройти крізь усі випробування. Часом надто емоційна, ревнива, егоїстична…  Але раптово,  під кінець пісні, у голову мою прийшла наступна думка: «Рано чи пізно наші стосунки закінчаться. І комусь потрібно буде відпустити іншого…»

Та й це було всього лише нагадування про питання, яке я ставила собі кожного разу перед початком будь-яких взаємин: «А що буде, коли ми розійдемося?» Зауважте, не «якщо» і не «у разі», а «коли». Прощання і розрив для мене завжди очікуваний фінал. Я не вірю ані у кохання, ані у щирість якихось почуттів, а тим більше слів.  Хоча тоді, мабуть, мені було боляче за свої думки. І саме після того фестивалю я почала сумніватися у своїй щирості.   

  

Тікати

Як завше, нагадую, що збіги з реальними ситуаціями - це абсолютна випадковість і хвора уява автора

Воно заворожує, затягує і змушує цілком поринути усередину абсолютного спокою, сповненого таємничістю і звабливістю. Ти любиш легенди, які пов’язані із лісами, історії про мавок, стародавніх духів природи, і підсвідомо бажаєш опинитися серед тих казок і героїв, про яких читав ще у школі.  Зимові гірські хребти…  Затамуй подих, відчуй поколювання у грудях і на кінчиках пальців, таке, ніби тебе тримає якийсь дух Зими. Він просто повинен бути статним, кремезним чоловіком, який закутаний у хутро ведмедя чи вовка, з глибокими блакитними очима, від яких би застигала кров. І нічого хорошого би його поява не віщувала.

 Запорошені пухкеньким снігом гори готові заковтнути тебе.  Дерева простягають своє довжелезне, тяжке гілля до твого горла  і хочуть, щоб ти назавжди залишився із ними. Бігти нема куди. Мережі нема. Ніхто тебе не врятує.  Та як би дивно це не видавалося, саме це зараз і потрібно. Цей спокій, який дарують неосяжні гори, ніхто не зможе запропонувати.

 Ти сидиш на лавочці біля дерев’яного будинку, від якого пахне дровами і типовими солодощами. Він прикрашений ялинками і гілками, які залишилися ще з літа. Цього непотреба ну зовсім багато, але зараз такий собі максималізм виглядає доречними.

Головне зараз це те, які думки виникають у тебе в голові. Ти здіймаєш втомлені очі догори і бачиш самотнього сокола, який шукає чергову жертву. І на секунду тобі неймовірно хочеться опинитися у кігтях цього хижого птаха, адже фізичний біль набагато легше перетерпіти. Це своєрідна насмішка. Знущання над тілом, завжди було таким собі викликом. Тобі завжди треба було тікати від себе, вгамовувати почуття всіма можливими засобами. Адже завжди вони такі невчасне, такі недоречні й безглузді. Як тяжко іноді зізнаватися у тому,  що ти серйозно застряг у чомусь  і не маєш сили з цим покінчити. Ти і не хочеш цього робити. Просто чекаєш кроку назустріч, як завжди, але, це ні до чого не приведе, його не буде.  

А ось природа не може розчаровувати. Вона така, яка є. Без брехні, ти наперед  знаєш, що мешканці лісів небезпечні.  Та що вже казати про пастки отруйних або аварійних рослин?  Але ти готовий принаймні до чогось і знаєш чого очікувати. А люди люблять брехати і використовувати.  Потрібно глибоко вдихнути і забути про все, набратися сміливості, рухатися далі, відмовляючись від своїх бажань. Хоча ти готовий ризикнути всім, щоби вони перетворилися навіть на крихку реальність. Але ти нічого не робитимеш,  бо бажання вбивають віру у людей.

Тільки гори, тільки тварини всередині кожного місяця, тільки стрімка втеча.