Човен

Що може бути прекраснішим за каву з цигаркою? Мабуть, нічого. Звичайно, псувати свої легені вважається чимось поганим, проте пропоную на секунду забути цей факт. Іноді варто піддатися спокусі і вчинити подібний злочин проти здоров’я, якщо цього, звичайно, вимагають обставини.

Я сиділа на холодному дерев’яному ганку десь у горах і насолоджувалась розчинним напоєм, залитим кип’яченою водою із місцевого колодязя. Дощ тихенько стукотів по камінню, і цей звук зливався з гуркітливими  і сварливими відголосками гірської річки.

Чи це не справжня ідилія із природою? Коли ти повністю поринаєш у глибини буття і зливаєшся із довкіллям. З сірим небом, теплими краплями літнього переривчастого дощу, синню горизонтів.  Десь говорять російськомовні туристи, десь дзвенить ланцюг величезного собаки. Нас попереджали про те, аби ми не ризикували його підгодовувати. Легко можна було б залишитися без якогось пальця або навіть цілої руки.  Ніколи не любила псів, їм не можна довіряти. В принципі, які і будь-яким іншим тваринам.  Хто знає, що у них в голові. Ти щодо людей впевненим до кінця не можеш бути, якими б вони раціональними і порядними не здавались, а тут старий пес…

Та у голову мою раптом закралась одна людина, яку я довгий час вже не бачила. І саме вона привчила мене до кави з сигаретами.

Познайомилися ми у душі. Насправді, місце зовсім не звичне для заведення дружніх стосунків.

Зранку, рятуючись від осінньої спеки, я залізла у тісну кабінку і  намагалася ввібрати у себе кожну краплину прохолодної рідини. Як раптом у наші двері постукали. Гостей ми не чекали, тому перед тим, як пускати до нас незнайомців,  моя співмешканка трішки зачекала.

-          Привіт, ви  розумієте російську? - почувся чоловічий голос із відчутним східним акцентом, - Ми буквально щойно приїхали і дуже втомились.  Маєте сковорідку?Мене, до речі, звати В., а це моя хороша подруга.

-          Дуже приємно познайомитися!  - промовила моя сусідка та пішла шукати у надрах нашої кухні сковорідку.  Мені стало певною мірою образливо, як це так, вони собі перезнайомляться, а про мене ніхто не згадає і потім вгадуй, як виглядай цей В.!

-          Привіт! – раптом вигукнула я, змиваючи волосся, -  Я тут! У душі! Ви про мене забули! – у відповідь я почула голосний сміх.

-          Як там водичка? Не проти, якщо я приєднаюсь?

-          Вибач, але наші стосунки надто стрімко розвиваються! – у цю мить моя сусідка, судячи зі звуків, впоралася із пошуковою операцією.

-          Будь ласка, але не забудьте її повернути!

-          А можна вкрай обнагліти і попросити у вас кілька хвилин Інтернету?

-          Звичайно.

На цей момент мої водні процедури майже закінчилися, лишилось тільки закутатися у чисельні полотенця і нарешті побачити обличчя нового знайомого. Заходячи у кімнату, я відразу помітила чоловіка за моїм комп’ютером. Його було складно назвати хлопцем: довга і густа борода, прямокутні, майже квадратні окуляри, темне коротке волосся, яке віддавало рудим кольором. Сам він був на вигляд не дуже високим, з животиком і величезними руками.

-          Так ось ти яка! – привітався він зі мною.

-          Так, у всій красі! – ми знову засміялися. За декілька хвилин В., зробивши усі свої справи, мило попрощався і покинув наше скромне помешкання.

Ввечері невеличка компанія  іноземців у черговий раз зібралась на пошуки цікавих місцевих  закладів. Моє сумління підказувало, що потрібно запросити і нових знайомих.

«Привіт, ми тут у бар збираємося. Підете з нами?»

«Вже? Чи коли?»

«Хвилин за 10-15»

«Ми з вами, але якщо зачекаєте. Я зараз йду в душ.  Можливо, хоч  зараз ти приєднаєшся?»

«Дякую, але двічі за три години  – занадто навіть для мене»

На диво нам вдалося досить швидко порозумітися. Вони виявилися приємними і цікавими, та остаточно підкупило нас те, що В. знав чи не всі пісні Океану Ельзи. Вже під кінець наших посиденьок ми зібралися в одному кутку столу і наспівували перші ж пісні, які приходили у голову. 

Наступної ночі мене знову мучило безсоння. Це надто складно – бути єдиною людиною на поверсі, яка не може заснути. Здавалось би, десятки кімнат і жодної живою душі, з якою би можна було розділити думки. Ніч завжди спонукає на якісь одкровення, але справа у тому, що довге мовчання змушує людей закриватися і топити усі ці переживання десь у глибині свого серця.  Спочатку це  алергія, потім сум за домом, та чого тільки не намішувалось.

Але однієї ночі, о другий годині, двері у коридор відчинились, і я побачила маленький промінчик світла, що пробився у суцільну темряву кімнати. У блок обережно зайшла величезна темна фігура.  

Невідомий гість тихенько ступав, підбираюсь ближче до скляних дверей.  На секунду моє серце призупинилось: хто ж це міг бути? Всі ж давно вже сплять. На моє здивування, це виявився В.  Він жестом покликав мене вийти з ним, намагаючись не розбудити мою співмешканку, яка давно вже бачила десятий сон.

Накинувши на піжаму теплий плед, я вийшла до несподіваного відвідувача.

-          Доброї ночі.

-          Привіт, ти не уявляєш, як я перелякалась, - зізналась я пошепки, прикриваючи двері.

-           Та нічого. Я просто бачив, що ти сидиш в мережі. Як раз хотів перекурити. Не проти випити зі мною гарячого шоколаду?

-          У мене є погана новина: я не маю копійок.

-          Та нічого, це не проблема. Вдягай капці і йдемо! – ми рухалися по білосніжному поверху зовсім тихо, намагаючись не розбудити нікого із сусідів. От би піднявся галас. Або чого доброго, хтось би почав розпускати плітки.  Хоча тут сильно ніхто не переймався чужим особистим життям

Після того, як мене пригостили гарячим шоколадом з автомату, що стояв унизу нашого гуртожитку,  та якимось додатковим смаколиком, ми вийшли на вулицю. Ночі у ту пору зовсім не відповідали датам на календарі, бо я спокійно могла сидіти на підвіконні лише в одній нічній сорочці і пледі. Ми багато говорили, жартували, ділилися невеличкими таємницями та  новою музикою. Навіть іноді дуетом намугикували пісні зі спільного репертуару.  Мій новий нічний товариш колись співав у хорі, тому слухати його було одне задоволення.  Але я також не відставала, тому відкривала для В. нові горизонти української музики. У цей список входили і Один в  Каное, і Марія Чайковська, і багато інших. У свою чергу, я отримувала від цього колосальне задоволення.

 Подібні нічні вилазки стали для нас звичайною справою. Погода поступово змінювалась, зоряні ночі перетворювались на дощові, піжами замінили на теплі светри і спортивні костюми.  Майже кожного дня ми пили каву, як тільки сонце заходило за горизонт, обговорювали різні дрібнички і просто насолоджувалися спілкуванням, періодично  пишучи один одному  дурнуваті повідомлення:

«Не  спиш?»

« Ні»

«Фліртуєш з кимось?»

«Уже ні. Ти пішов і мені стало зимно.»

«А я думаю, чому я такий збуджений! Це тому, що ти до мене залицялася!»

«У тебе пари зранку є?»

«На 12, а що?»

«Хотіла тебе запросити в одне місце»

«Зараз чи зранку?»

« А ти коли більше хочеш?»

«Ну як, вечір, романтика.»

«О, так»

«Дивись ліжко не підпали»

«Не бійся, не підпалю. Тебе ж поряд немає»

«Мені згадався один жарт. Молода дівчина йде у село, щоб знайти чоловіка, який зможе її задовольнити, бо в місті вже ніхто не можу цього зробити.  Її ведуть в хату до чоловіка. Той говорить: «Роздягайся, зараз буду». Ну, дівчина роздягається, лягає на ліжко. За кілька хвилин вертається чоловік і вдягає спочатку презерватив, а потім протигаз. І тут дівчина питає: «Презерватив, я ще зрозумію, а протигаз тобі нащо?»  А той їй відповідає: «Знаєш, як дим від паленої гуми мені очі ріже»»

Після невеличкого фейспалму і саркастичної посмішки, я відклала комп’ютер у бік і поринула у сновидіння. Для мене В. став справжнім старшим братом, який  завжди був готовий допомогти чи порадити щось у складній ситуації. Він час від часу рятував мене від набридливих залицяльників, підгодовував вечерями чи шоколадом  і став значною частиною наших подорожей.

Коли ми повернулися, мені жахливо не вистачало наших нічних посиденьок біля  гуртожитку, звідки відкривався фантастичний вид на вогні майже мертвого міста. Ми довго писали один одному: «Виходь, я чекаю на тебе у коридорі». Але від цього ставало тільки сумніше.

Та січень обіцяв принести бажану зустріч. Ми приїхали о десятій вечора, перетнувши всі кордони і подолавши десятки кілометрів. Знову. Ми вдома. Нас зустріли радісними вигуками і приємними побажаннями у  Новому Році. І як тільки усі повлягалися спати, у куртках, під снігом, ми знову стояли із гарячим шоколадом  у холодних руках,  розповідаючи  про все, що встигло трапитися з нами за цей місяць.