Триптих. Частина друга або Історія про свічки

Blow out all the candles, blow out all the candles
"You're too old to be so shy", he says to me so I stay the night 

(c) Daughter 

Ми мовчки сиділи один навпроти одного і  сором’язливо мовчали. Чесно, я не знала, як поводитися у подібних ситуаціях. Ніколи до цього моменту, хлопець не запрошував мене на вечерю, яку б сам зготував. Ви просто не можете уявити, наскільки некомфортно я себе почувала.

Ми їли якесь гарно просмажене м'ясо із пахучими приправами, пили вірменське вино і намагалися знайти тему для розмови. Мені тяжко було у ті дні говорити до людей. Я абсолютно не могла найти щось спільне з іншими, тому доводилося відповідати дуже сухо і стримано. Це було таке собі мордування, яке невідомо коли повинно було закінчитися. І поки мій чоловік, на той вечір, намагався жартувати  і завоювати мою прихильність, я розглядала білосніжну маленьку кухоньку. Там було все, за чим я так сумувала.

-          Дозволиш мені якось щось приготувати? – раптом запитала я.

-          Звичайно. Скажу більше, ти можеш приходити сюди тоді, коли тобі заманеться, - він мило посміхнувся і піднявся з крісла, - хочу тобі дещо показати, ти не проти?

-          Звичайно, що ні. Тільки пообіцяй, що я не постраждаю! – суворо попередила я.

-           Не переживай! – ми увійшли у величезну кімнату. Розмірами своїми вона мене насправді вразила. Там стояли не менш вражаючі ліжка. Ми всілися на одне із них. Я відчула як повільно провалююсь у пухкий матрац, але це мені насправді подобалось. Посеред кімнати стояло незрозуміле обладнання. Якісь пульти із різнокольоровими кнопками, виходами для звуку, педалі і багато чого іншого.

-          Що це?

-          Те, що я хотів тобі показати!Один із моїх сусідів займається музикою. І це обладнання для його гітари. І поки його тут немає, я можу познущатися над твоїм слухом, - хлопець впевнено взяв у руки інструмент і заспівав кілька рядків ламаним і жахливим голосом. Не пам’ятаю вже, про що була та пісня, але у цьому невмілому виконанні було щось дуже миле. Воно просто не могло залишити мене байдужою. Як би жахливо воно не звучало, проте було дуже приємно.  Та, на жаль, я не довго змогла терпіти подібне знущання над світовим хітом, - Я співаю жахливо?

-          І граєш також, - вирвалось гостре зауваження, - Але, знаєш,  можу показати тобі свої здібності. Я сумніваюсь, що зроблю це краще за тебе, та хто знає…

Насправді, мене очікував маленький успіх, бо в той вечір я була у голосі. Тому вперше мені вдалося виконати пісню, за якою я неймовірно сумувала. Для мене вона завжди була особливою, та вдячно публіка із широко розплющеними очима дивилась на мене із захопленням.

-          От що ти зробила?

-          Я? Що? – моє підборіддя вперлось у гітару і я зніяковіло посміхнулась .

-          Зазвичай хлопці грають на інструментах і закохують у себе дівчат. Зараз все спрацювало абсолютно навпаки.

-          Припини, я знаю, що моє виконання цієї пісні не таке вже і хороше.

-          Добре, щоби завершити нашу суперечку, пропоную змінити локацію і подивитися фільм. Дозволю тобі обирати!

-          Неймовірно вдячна!

Ми перейшли у зовсім маленьку кімнатку із зеленими стінами. Озирнувшись по боках, я побачила багато книжок із всілякими айтішними назвами, російські розмовники і багато чого іншого, та світло надто швидко вимкнулось.

Нам вдалося витримати майже увесь фільм, але раптом він поклав свою подушку навпроти мого обличчя і зазирнув у мої очі. Я відразу ж відвела погляд.

-          Чому ти така гарна?

-          Це не до мене питання.

-          Добре, тоді, чому ти відводиш свої очі? – він спробував взяти мене за підборіддя, але не все видалось так просто.

-          Я не дивлюсь людям у вічі.

-          Ти ж знаєш, що так роблять тільки невпевнені у собі? А тобі потрібно рости і виправляти це, тому пропоную почати саме зараз.

-          Ні, дякую. Я не вважаю за потрібне дозволяти незнайомцям зазирати глибше, ніж дозволено. Взагалі-то нікому це не дозволено. Навіть найближчим друзям. Для мене це своєрідна хвороба, - я закрила очі руками та заусміхалась.

-          Тоді, якщо ти не дозволяєш подивитися в очі, можна я тебе поцілую?

-          Звичайно, що ні. Це заборонено законодавством.

-          Яким законодавством?

-           Моєї особистої країни!

-          Але зараз ти на моїй території, тому не верзи дурниць!  - і раптом я відчула дотик до своїх губ. Несподіваний і не такий вже приємний. Та у мить, мені подумалось: «А чому ні? Що мене зупиняє?»

І насправді, за декілька хвилин, під звуки улюбленого амбіанту, я була притиснута до матраца без будь-яких можливостей втекти. Ну чому це відбувається саме зі мною, чому я байдужа до хороших хлопців? Чому мене приваблюють лише ті, яким би лише погратися?

Та зараз я сама гралась.

-          Дивна музика, що це?

-          Подобається?

-          Та не дуже.  І взагалі, навіщо вона? – він доторкнувся своїм язиком до моєї шиї та запхав руку під кофту.

-          Не лізь до мене, будь ласка, я цього не хочу. Якщо ти повториш це, я піду. Думаю, тобі буде соромно виставляти дівчину о четвертій ранку.

-          Ти не підеш, - він стягнув із себе сорочку і продовжив свої спокусливі дії. На мить, я готова була піддатися на усі ці досить жалюгідні спроби, та внутрішній голос змусив мене піднятися з ліжка і спакувати сумку.

За кілька хвилин ми стояли на ганку і не знали, як би то попрощатися. Мені не хотілось ніяких від проваджень. Я чимшвидше бажала вставити навушники у вуха.

-          Залишайся, ти не можеш піти! – він босими ногами стояв на холодній плитці.

-          Можу і йду. Я попереджала. А за те, що ти не збираєшся у таку пізню годину довести мене до дому і наражаєш мене на небезпеку, знай, я тобі цього не забуду! Хоча, за вечерю дуже дякую. Побачимось! – і розвернувшись, я  ввімкнула плеєр. До того моменту у ОЕ не асоціювався у мене ні з чим. Це був звичайний  поп-гурт і цікавими текстами. Та на губах була посмішка, самовдоволена така, невже я це зробила?   

На межі

Не важливо, по якій землі всі ми ходимо. Нехай це буде інша країна, інший континент, відділений океанами, морями, річками або гірськими хребтами, головне лише те, що над нами є одне небо. Із всіма можливими барвами блакитного, червоного і золотого. Із  пухкими хмарами, подібними на солодку вату, яку неймовірно хочеться при першій ж нагоді скуштувати; або із зорями, які, немов наместинки, прикрашають синє, майже чорне небесне полотно і надають ночі тієї елегантності і таємничості, що їй притаманна.
Блукаєш темними вулицями разом із чужими людьми, яких від сили знаєш декілька місяців. Хіба це не найкраща можливість для того, щоби пізнати себе, дослідити  чужі характери і дізнатися, хто сьогодні ділитиме з тобою вечерю у невідомому бюджетному ресторані.
Розглядаючи карту, ви намагаєтеся знайти орієнтири і побачити всю важливу архітектурну спадщину за декілька годин.
Але тільки біла, як молоко, пара, химерні і лякаючи дерева із мільйонами гілок,  запальнички і гуркіт води зараз мають справжню вартість. Стрімкі річкові потоки швидко пропускають себе крізь тисячі камінців, як і ми кожного дня крізь свої очі пропускаємо десятки людей. Їх обличчя ми навіть і не згадаємо.
Але зараз відчувається солонуватий аромат мінеральних джерел, у поле зору потрапляє річка, ще лежить посеред головної вулиці міста і величезна кількість вогників-ліхтариків, які є старожилами цього суперечливого куточку країни. Кожен будинок яскравий і хоче, щоб саме на нього ви звернули увагу. Вони  всі здіймаються по пагорбах, у саму гору, і впевнено дивляться вниз своїми вікнами. Ти проходиш повз величну канонаду із годинниками і різьбленими візерунками-мініатюрами і затримуєш подих. Знаєте, а це більше схоже на якийсь вокзал, ніж пам'ятку.
Ви рухаєтеся повільно, оглядаючи кожну цеглинку, кожен камінчик бруківки, кожен прапор на готелі, і щиро радієте, коли бачите символіку своєї країни. Любити батьківщину завжди легше на відстані.
Хтось хоче вертатися. Він галасливо, невдоволеним тоном вимагає йти до винайняти апартаментів, щоби опинитися у бажаних хвилях малинової ванни, яка врятує від самотності цієї ночі. А тебе тягне глибше у темні провулки,  через круті сходи, на мокрі, завалені пожовклим листям, місточки, крізь темні парки із скульптурами Гетте.
В очі як завжди впадають атланти, вони скрізь такі різні. Тримають на своїх плечах проблеми сучасників, які абсолютно про них не дбають. Полущені, без частин тіла і належного піклування. Та вони не жаліються. Чого ж ми скаржмося?
Ви рухаєтеся посеред доріг, заважаючи їхати машинам, які з'являються раз на півгодини, і зазираєте у напівосвітлені вітрини магазинів, які приваблюють і спокушають своїми непотрібними забавками.
На вулицях аромати марихуани. Вона, мабуть, як і ці цілющі джерела, має властивість покращувати здоров'я. Молодики і випивші дівчата, що ховаються поміж темних дерев, чесно кажучи, трішки лякають. Хто знає, на які пригоди їх потягне сьогодні?
За хвилину, ти спробуєш перелізти через залізний паркан на даху тієї ж самої канонади.  Людям подобається дивитися на все з висока, а там величезна плоска поверхня, що промовисто благає: "ну ж бо! Поруш всі правила! Кого хвилюють ці замки?! Тебе ніколи більше тут не буде! не марнуй свою можливість!" Та гарно обміркувавши всі шанси на вдалу витівку і згадавши свою безпорадність, ти просто знайдеш чергові мармурові сходи та попрямуєш у бік тимчасово помешкання. Повз дорогі готелі, музеї і російськомовні вивіски.
Відшукавши потрібний під'їзд і подолавши п'ять поверхів, вперше, за такий довгий час ти відчуваєш себе, наче вдома: є кухня зі всіма потрібними і непотрібними дрібничками, великий стіл посеред вітальні, за який усідаються хлопці і запалюють свої щойно скручені цигарки і незліченні дивани різних кольорів.
Варто лише увімкнути музику, і з'явиться оце відчуття затишку, яке панує під час вечірок під  самий ранок на кухнях. Ти відкриваєш свій ноутбук і готуєш пальці для чергового написання нового блогу, поки хтось лягає спати, а хтось затримується в обіймах гарячої води.
Згодом, ти намагаєшся не шуміти і пересуватися майже без звуків. Тобі дуже не хочеться турбувати людей, які втомлені після довгої дороги і насиченого дня. Вони стали твоїми друзями. А друзів ти цінував завжди. А у голові нав'язлива ідея: купити англійською мовою "Великого Гетсбі".
Поклавши телефон на поличку біля води і приглушивши навушниками плюскіт,  ти сам нарешті поринаєш у бажане задоволення і  повністю  розчиняєшся у цьому відчутті захищеності.
Але потім, закутавшись у полотенця, ти залишаєш до вітальні мокрі, паруючі сліди, які зранку ніхто не побачить, знову усідаєшся на зручне крісло, насолоджуючись тишею. Чесно кажучи, зараз би не завадила чиясь компанія і розмова про щось вічне. Але ні, всі сплять. Перечитавши своє повідомлення, перевіривши статистику у блозі, ти задоволений вдягаєш піжаму і підіймаєшся сходами нагору.
Зранку, ти розбудиш всіх музикою, яку почув учора вночі, але зараз спати і пірнати у вигадані світи.

Не зупиняйся

На березі світового океану на золотому розжареному піску…

... десь високо у горах біля невідомих озер….

… у величезному місті мільйоннику серед тисячі звабливих вогнів…

… у тихенькому сільському будиночку із ароматом свіже спеченого хлібу…

Бігти!

Не важливо, де ти опинишся завтра. Залишивши місце свого народження назавжди, ти ніколи  вже не знайдеш притулку і спокою. Як би гарно і зручно ти не влаштувався, якою б кількістю нових знайомств і друзів ти не розжився б, все одно ти ніколи не відчуватимеш себе на своєму місці.

Дійсно, навіщо ж тобі зупинятися десь надовго? Навіщо до когось прив’язуватися, якщо просто можна рухатися вперед, забуваючи попередніх героїв свого часу. Вони – це своєрідна розвага, різноманіття у  словниковому запасі і нові факти в уявній енциклопедії культур. Сьогодні ти можеш дозволити собі все що завгодно, не замислюючись над наслідками, які мали би переслідувати тебе. Проте як можна вчепитися за привид?

Можливо, колись, тобі захочеться десь зупинитися, але не зараз. Не у той момент, коли кров безжально б’є у скроні і вимагає руху.

Тільки подумайте, сприймаючи все як гру, ніхто не зможе зробити вам знову боляче. Більше не буде іржавих цвяхів, забитих у глибоко у серце, і судини ніколи більше не будуть розносити  зараження - прив’язаності  по тілу, отруюючи все від мозку до легень.

Декілька пігулок від алергії, телефон із ліхтариком, щоб можна було написати комусь із рідних смс із текстом: «У мене все добре,» і потім знову  зникнути на невідомий час десь у лабіринтах доріг і переплетіннях вулиць; записник із невдалими віршами, замальовками і непотрібними адресами. Кожного тижня нова  машина, нові подорожні, нові готелі та ліжка, нові світи і погано освітлені бари.

Ти можеш перетворитися на кого завгодно, заговорити із будь-якою людиною і не будеш відчувати себе скутим. Сьогодні за келихом якогось напою (чаю там, чи пива) ви найкращі друзі;  завтра ви не згадаєте навіть облич один одного. Ніяких теплих обійм, від яких би виникала залежність, ніяких зайвих почуттів, які завжди все псують.

Не потрібно бути вибагливим. Дійсно, навіщо?

Вигадуй кожного разу нові імена, нові трагедії і драми, власних дітей, чоловіків, жінок, домашніх улюбленців та що завгодно. Просто відчуй натхнення і не нехтуй своєю фантазією, але раз і назавжди затям:  ти ніколи і ніде більше не відчуєш себе на своєму місці, як би вдало не складались обставини.

Дозволяй собі розчинитися у звуках, що вилітають з-під коліс потягів і турбін срібнокрилих  літаків, у реві  автомобілів, автобусів і протягів, які переслідують тебе на  невідомих і забутих станціях метро.

Можливо ці мелодії шепотітимуть тобі тихенько на вушко: «Ніщо не вічне: як люди так і їх обіцянки.»