Несамовите

Ти зовсім не можеш дихати, повітря спалює твої горло та легені. Знову цей нестепрний біль. У барабан грудей повільно і динамічно б'є серце. Спочатку може навіть здатися, що десь усередині їде швидкісний потяг, який збиває будь-кого, хто з'явиться на його шляху. Втім думки і почуття він несе далеко з твого тіла. З кожним видихом вони стають більш далекими і неосяжними. Тепер вони нікому не належать. І ти не маєш їх нікому віддавати. Вони врятувалися і зараз далеко, поза межами розуміння і світосприйняття. Тут їхня остання зупинка, тут їм варто залишитися назавжди і розчинитися у чистому гірському повітрі. Так відбувається очищення від самого себе. Переродження. Стрімко минають хвилини, години, дні. Летять. Стираються межі всього. Кіл спілкування,  родини, друзів і коханців. Ніхто ніколи не залишиться з тобою до самого кінця. Усі колись вдаватимуть, що не впізнали тебе на вулиці та проходитимуть повз. Навіть без приязної вітальної посмішки.  А ти що і робиш, то йдеш угору і вздовж. Цілу вічність. І бачиш, як сонце наближається до свого зеніту, а потім провалюється глибоко під землю на дванадцять годин.
А ця ніч стоїть десь позаду тебе, посеред темних полонин, вкритих мягенькими кущами, і не знає, як би огорнути своїми теплими обіймами. І втопити, зв'язавши своїми міцними гілками-лапами. Вперше. Назавжди. І хоч вогнище ніяк не хоче розгорятися, ал інший вогонь тільки-но спалахує і навряд найближчім часом загасне. Любов. Ні, навіть не так, кохання і пристрасть. Ледь теплий чай, два коцика і небо, що спалахує тисячами зірок. Чумацький шлях вказує тобі дорогу туди, де ти більше ніколи не будеш самотнім. Але усе це брехня і якась незрозуміла гра долі, які доводиться підігрувати. Вона ж краще знає, чи не так?

У текстурах трансферу

Хтось рухає мене за плече і  шепоче ледь чутно на вухо: «Даш, прокидайся. Нам потяг змінювати треба,» - я неохоче відкриваю очі, дістаю навушники, де лунає пісня  мого друга, і виходжу з порожнього купе на невідомому вокзалі посеред Чехії. Ми дістаємося найближчого автомату з їжею, купуємо шоколад і сідаємо на мармурові сходи в очікуванні наступного потягу. В таку пізню годину тут ходять лише старі чоловіки і втомлені жінки, які вертаються до дому зі своїми історіями. Мою увагу привернув лише старий зі значно молодшою дівчиною поряд. Його волосся було зібрано в обережний сивий хвіст, за плечем весіла гітара, а на носі з'їжджали окуляри. Дівчина, що йшла поряд з ним була в коротенькій чорній сукні  і у величезному капелюсі... А, може, вони коханці?


 У Бремені я гуляла нічним містом, насолоджуючись чарівною архітектурою і слухаючи музику. Руки доводилося ховати у рукавицях, а телефон зрадливо вимикався кожного разу, коли потрібно було піддивлятися вулиці на картах. Як ж це дратує, особливо, коли ти сам! Та, не зважаючи на ці маленькі невдачі, почався справжній зимовий дощ з градом. Карма вирішила, що злива – це саме те, чого мені зараз точно не вистачає. Я заховалася у маленькому провулку, настільки вузькому, що двоє ледь би змогли минути один одного. У вікнах  ресторанів я бачила щасливих літніх німців, що потягували пиво чи то вино. Вогні свічок лилися аж на саму бруківку і примхливо на ній виблискували. Блукала б я і далі так, але інстинкт самозбереження привів мене у Мак біля вокзалу. До автобусу лишалось близько чотирьох годин, тому мені не хотілось зустрічати північ у невідомих кварталах. І все б нічого, але відчуття у мене склалось, ніби я знаходилась у найбільш небезпечному районі міста. Скрізь сиділи дивні темношкірі молодики в епатажному одязі, які на весь заклад слухали попсових пісень.  Сиділа б я собі далі, тримаючись за сумку, але раптом у приміщення зайшов справжнісінький Бетмен. Тепер Бремен міг спати спокійно.

Він сидів навпроти у нічному аеропорті. З довгим волоссям, щитиною, кривим носом, то й діло кидаючи  погляд на чорний годинник. Його коричневі чоботи з оленями чудово пасували під низькі джинси і синій спортивний светр. На вигляд йому було десь за 30. Мабуть, якби мені подобались старші чоловіки, саме такого коханця я би і хотіла мати. Він зазернув у  свій самсунг у захисному кейсі, а потім  несподівано посміхнувся мені. Легкою ходою чоловік рушив у напрямок своїх воріт. Раптом до його ніг підкотився футбольний м'яч маленького іспанця, який стереотипно мріяв колись стати чемпіоном. Чоловік віддав пас дитині  і зник у натовпі пасажирів.


Коли ти вертаєшся вночі після тривалого переїзду, то найшвидше хочеш опинитися у ліжку. Але як це зробити, коли до гуртожитку на тебе чекає довга велосипедна доріжка. Ти крутиш педалі з останніх сил, перемикаєш передачі  і мариш про  теплу ковдру зі зручною подушкою. На вулиці зустрічаються поодинокі  випадкові перехожі, а ти женеш швидше. Щоб не думати. Щоб тільки стежити за дорогою.


О першій ночі ми спускались в невідоме метро Барселони, та раптом за спинами почули голосний тупіт ніг і несамовиті крики. Озирнувшись, ми розгледіли натовп молодих темношкірих підлітків, які зносили усе на своєму шляху. Вони нагадали нам буревій, аж ьак сильно в них відчувалась стихія. Налякавшись, ми миттю спустилися по сходах і залетіли у найближчий вагон останнього з потягів. Діти, які поперестрибувал  турнікети, так само стрімко опитинились разом з нами. Вони вчиняють дикі танці, тим самим викликаючи обурення літньої жінки, що сиділа поряд зі мною. На вигляд їм років 15-16, але вони тримають у руках пачки цигарок, стрибають по вагону і так само миттю зникають. Наше життя - це суцільний трансфер.


Останні кілька років я більше часу провела у потягах і на вокзалах, тримаючись з останніх сил, аби не заснути. Є лише дорога. Пункт А і пункт B. Мені подобається належати лише безкоштовному вайфаю, зализним кріслам і темним ночам. Там моє місце і мої історії, які я ховаю в глибині своєї голови.

Ride

...як би ти не намагався зосередитися на дорозі чи потріскуванні спиць у колесах, величезні вікна завжди розкидають свої капкани. Там справжній затишок, заманливі блакитні екрани, багато-багато настільних ламп і щасливі родини. Їм байдуже, що хтось хвилин п’ять відверто витріщається на них по той бік шкла. Яскраві гірлянди навпаки заохочують до спостережень. Хоч на вулицях немає жодної живої душі і дихають тільки світлофори, ти не один. Здається, наче потрапив до цирку, де квартири голландців – це арена.  Для тебе це дико і неприйнятно, бо не у наших традиціях ділити з кимось свій побут, мрії або коханців. Несподівано на думку спадає, що вистава це лише для тебе. Ці люди так живуть стільки, скільки себе пам’ятають. Для них це нормально. Їм не доводиться вдень одягати маски привітності, а ввечері залишати їх на вішаку біля дверей. Вони все бачать, вони – великі брати один одного. Похмурими вечорами всі вдома, і тільки твій велосипед час від часу порушує священну тишу міста. Ніч зраджує дзвіночок на кермі, який торохкотить кожного разу, як ти наїжджаєш на яму. Змиритися з тим, що гуртожиток знаходиться далеко від університету, допомагає лише величезне озеро поряд. Воно вдвічі більше за центр міста, а щоб об’їхати його потрібно цілих дві години.  Поклавши у наплічник термос з чаєм зі свіжої м’яти, їдеш на дитячий майданчик на пляжі. Шлях твій проходить повз канали з будинками-човнами і набережну. Біля них акуратні газони з тюльпанами, умовні паркани і поштові скриньки. На палубах за столиками сидять подружні пари пенсіонерів за вечерею. Дехто з них посміхається і слухає старий джаз, а ти їдеш далі з думкою: «Та як ж вони тут живуть?! Де в них каналізація?!» Майданчик – справжнє архітектурне диво, де зайняти себе зможе навіть дорослий. Просто лізеш на павутиння на швидкість, лягаєш у шкіряну комірку, яка знаходиться метри зо два над землею, і впиваєшся зорями.

 … інша твоя дорога веде попри містечко з трейлерами. Виглядають вони дешево, здається, що збудовані з пластику, але вікна прекрашені мереживом. З воріт поселення повільною ходою виступає великий собака, він без жодного зацікавлення дивиться у твій бік, позіхає і йде собі далі. За кілька метрів спереду три ліхтарі та велосипедна доріжка. Справа – огидного зеленого кольору канал, зліва – стадіон середньої школи. Кожного вечора там тренується команда з соккеру. Хлопці голосно кричать, перекидаються незрозумілими словами і м’ячем. До стежки навіть іноді доходить різкий запах поту, а ти їдеш далі, до головних магістралей… … серед однакових будинків у центрі можна загубитися. І знову дратує цей клятий дзвіночок. Знаєте, а тут на перших поверхах вікна всі закриті. Тим не менш,  у квартирі на стелі висять чотири величезних прапори. Задивившись, випадково заїжджаєш на місцеву вулицю червоних ліхтарів, яка знаходиться поряд з 100-им у списку найкращим університетом Європи. Де ж ваші «скрєпи», люди?! Спочатку ти не відразу розумієш, куди потрапив. Наполовину оголені жінки втомлено дивляться з вітрин, вони сьогодні чиєїсь м’ясо. Не сидіти їм на палубі, не пити вина. Хтось з них говорить по телефону, можу посперечатися, що  з мамою або хлопцем. До однієї з дівчат підходить темношкірий чоловік, вони разом зникають за шторами. Поверхом вище вечеряє молода родина з маленькою донечкою. Головне – рівновага. Недалеко у кофішопах повно людей, незалежно від того чи сьогодні 4.20, чи ні. Мокро…

… парк заводить тебе у район, де мешкають вегани-волонтери. Двічі на тиждень у своїх теплицях вони готують безкоштовну їжу. Всі продукти більше не придатні для продажу у супермаркетах,їх термін споживання закінчився. Але кого це тут хвилює, ми за природу боремося! Набий наплічник овочами і соусами досхочу і їдь своєю дорогою!За кілометр від харчового раю зовсім інший світ. Спершу питаєш себе: «Я у Америці чи як?» На широких ;вулицях розкинулись одноповерхові котеджі.  Пересуваєшся квадратами, але враження ніби ти застряг у районі бабака… подібно до своїх думок.