The Еxtinguishing

У липкому нічному повітрі плавали розтяжні акустичні мелодії. Вони лунали ледь чутно, з глибокого чорного лісу, посеред якого подекуди пробивалося мерехтіння десятків вогнищ.  Ці вібрації звучали так щиро, наче зізнання у першому коханні. Втім свідків у нього було забагато. Тільки усвідомлення цього і змушувало повернутися на землю та не заблукати у ритмах пульсуючої венами крові. Ми сиділи вдвох, де вже ніхто не міг нас знайти, – на старому дитячому майданчику,  який ховався серед хвилюючого ся листя. У його руках була пляшка сливового вина, але з тих кращих. Воно не різало горлянку своєю приторною солодкуватістю, а навпаки просило зробити ще один ковток, стати ближче до всесвіту і зірок. Ми говорили про щось зовсім дивне, точніше я багато розповідала про своє нещодавно закінчене кохання і обурювалась несправедливістю життєвих обставин. Він ж, у свою чергу, лише пильно вдивлявся у мене і мовчав. Навіть не уявляю, наскільки йому було це неприємно, бо про нещасливу любов ця людина могла розповісти багато. Мабуть, навіть більше за мене. Та у той момент мене це не хвилювало.

-          Скажи, от чому так тяжко хоча б раз у житті зробити несподіванку і з’явитися у потрібний момент і потрібному місці?

-          Не знаю, мабуть, у кожного своє розуміння вдалого часу.

-          Але чому, чому, чому хоча б раз не можна зробити чогось неочікуваного?! Розумієш, я чекала на нього сьогодні, вірила… А сталося все як завжди, звичайно, мучся собі наодинці!

-          В тобі це говорить вино, - він зробив ще один ковток і подивився десь у дерева.

-          Бачиш цей браслет? – я зняла з руки в’язану прикрасу, яку колись отримала поштою від старої подруги. – Її мені зробила Фортуна. А знаєш, що це означає? Вона має приносити вдачу, завжди! І що я маю у результаті?! – я різко підвелась і кинула браслет у комиші, що росли разом із колючками і кропивою впереміш.

-          Ну, і що ти наробила?

-          Позбавилась непотребу! Нехай він там і залишається, у болоті йому саме місце, - та ноги мене не втримали, і я миттєво впала на мокру від роси траву.  Він мовчки встав з гойдалки і підійшов до мене.

-          Досить сидіти на холодній землі, руку давай.

-          Ні, я сама впораюсь! Думаєш, я без тебе нічого не зможу? Тобі аби тільки скористатися можливістю! Краще дай мені ще вина!

-          Тобі досить… - спокійно сказав він і простягнув мені руку.

-          Це вже я сама буду вирішувати. Негайно дай мені пляшку.

-          Ні, тут нічого немає.

-          Як це немає, якщо я бачу ще добру половину.

-          Ех, сама напросилась, - тяжко зітхнув він і ледь не одним ковтком осушив весь вміст. – Тепер задоволена? – пляшка полетіла на траву та покотилась у невідомому напрямку.

Пройшло декілька хвилин перед тим, як все ж мій палаючий норов захотів повернути старий подарунок. Та довелося лізти у рів. Його стінки були неймовірно слизькі, і я постійно падала вниз, хапаючись за колюче або пекуче листя. Йому нічого не залишалось, як скласти мені компанію, бо легше було самому швидко закінчити пошукову операцію, ніж чекати допоки я буду мокра і брудна з ніг до голови. Та знаєте, коли ми були готові здатися і піти ні з чим, браслет раптом опинився в мене під ногою. Трішки не так спрацювала моя Фортуна.  Він окинув мене трохи сп’янілим поглядом, зняв із себе теплий светр і наказав негайно його вдягнути. Екран телефону показував четверту ранку, тому холод був неймовірний. Ми навіть могли бачити пару, що виходила з рота раз за разом, як здіймалися груди.

До місця нашого табору треба було йти близько години. І ми були злі один на одного. Я, за те, що він такий байдужий і не спроможний нічого зробити, коли потрібно. Здається, я навіть провокувала його своєю поведінкою. Він ж  нервувався через мою нахабність і сильне сп’яніння. Це так би і тривало, ми би трусилися від холоду і блукали у тумані,  але удача все ж всміхнулась нам. Посеред невпевненого світання, мерехтів вогонь, а від нього лунали тихі пісні.

-          Можна погрітися? – запитав він.

-          Звичайно, - без роздумів відповів хлопець, який підкидував дрова. Інший ж намагався підібрати акорди під добре відому пісню, що тепер співали майже усі. Та в нього не виходило.

-          Можна я спробую? –  мій друг простягнув руки до гітари і отримав інструмент так само просто, як і дозвіл на місце біля вогню.

Він добре знав ці ноти, тому що не було жодної спільної посиденьки, яка б обходилась без них. Його палці повільно заворушились по струнах і я зрозуміла, що повинна робити. Наші голоси злились у невідоме створіння, якусь ефемерну істоту, яка на мить зупинило усе довкола і привернула всю увагу на себе. Було чути лише тільки нас двох і гітару, яка неймовірно лагідно підігравала потріскуванню дерева на вогні. Іскри вилітали і миттєво згоряли. Спокій. Внутрішня тиша. Лише декілька завчених слів, що лунали від самого серця. Усе стало не важливим. Ми більше не злились один на одного, не хотіли зробити один одному боляче, ми співали, змушуючи наші голоси переливатися у різних тональностях і зігрівати серпневе повітря.