Вечір уже спустився на вулиці незнайомого міста, змушуючи
ліхтарі вмикатися і освітлювати дорогу мирним мешканцям столиці. Все як завжди
йшло шкереберть. Наш потяг затримувався більше ніж на годину, і ми розмістилися
на сходах у прохолодному будинку центрального залізничного вокзалу. Збираючи останню волю у кулак, стомлені люди
вешталися у пошуках примарного шансу на щастя. Окремі перехожі намагалися віднайти
наступну жертву, в якої можна було би поцупити гаманець; молодики - скейтбордисти
гасали провулками, пробуючи втриматися на ногах і не зламати щось випадковим пішоходам.
Ми без жодної
надії на вдале закінчення вечора сиділи
поміж іншими. Повз нас кожної миті майоріли обличчя близько тисячі невідомих мандрівників. Вони
поспішали до своїх пунктів призначень, пірнаючи у сріблясто-червоні вагони, які
готові були вчасно віднести їх у глибини темряви. Туди, де про них ніхто не
згадає, але де на них хтось із нетерпінням чекає. Випадково у свідомості з’являються певні
малюнки: за лічені хвилини мені вдалося написати свої історії для цих
випадкових героїв. І не важливо наскільки реальними у тьмяному світлі вони
були. Мій мозок відмовлявся працювати і повільно спалював себе із середини, виливаючи
кубометри ядучої отрути. Дамбу прорвало його голосом. У моїй голові лунав лише
він, навіть не зважаючи на постійні розмови із моїми супутниками. Я чула тільки
його мелодійний спів у навушниках і хотіла опинитися десь зовсім поряд, на
відстані одного кроку, щоб міцно обійняти і вибачитися за всі прикрощі, які
колись накоїла. Але з його боку, не чесно було так вчиняти зі мною. Записувати
пісні, які потім раз за разом все сильніше підкорювали мій розум, змушували
відчувати себе винною і до біса закоханою.
У цей день, що від
самого ранку був присвячений мандрам, пісня-послання була своєрідною мантрою,
яка нагадувала про те, що колись ми засинала зовсім поряд.
Мені було байдуже на те, що чекає мене у холодному і
порожньому на цікавих людей гуртожитку. Ніщо там не могло зруйнувати це світле
і щире почуття, з яким я боролась роками (о так, «НІЩО»!) Мене не обходило те,
як я витримаю тяжку подорож із трьома пересадками. Головне лунало у голові. Воно впевнено вело мене за
собою на невідому платформу, яка знаходилась десь поза межами реальності. Один
вагон, сидіння, темне вікно, невідомі сусіди у куп, кнопка ріплея і провалля.
Чим швидше – тим краще для нас обох. Я не думатиму про тебе, ти не мусиш
відповідати і скаржитися.
«Прокидайся, нам треба пересідати в інший потяг»
Коротенька перебіжка без усвідомлення зміни локації,
порожній мармуровий і пізній вокзал. Ніхто не любить так пізно вертатися додому
окрім затятих мандрівників. Новий потяг,
але все та ж сама пісня.
Я скоро повернусь і все виправлю, обіцяю.
