Одноманітнішаємо

Літо

двоє несамовито
двоє задихано

завчили один одного напамять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть їх врятувати...

Грицько Чубай. Пятикнижжя

Ми просиділи вдвох на ганку біля години.  Вітер хижо підхоплював останнє  темно-коричниве листя, що залишила по собі минула осінь. Нашу вулицю поступово почав захоплювати вечір, тільки маленьки проміні рожевого сонця дряпали асфальтовану дорогу до старого будинку, який колись належав моїм родичам. Він стояв серед срібного поля, де не було жодної живої душі, окрім, мабуть, польових русалок чи то мавок. Ми відвідували цю хатинку завжди випадково. Траплялося, що просто хотіли побути насамоті. Траплялося, що треба було рятуватися один від одного. Розмовляти звосім не хотілося. Не було про що. Всі можливі теми, які колись нас цікавили та об'єднювали, зараз дратували. Вони давно перетворилися на мотлох, подібний до того, що лежав під дахом. Викидати було шкода, згадувати іноді приємно, але не більше.
Цигарки закінчувалися.  А напруга помірно, але впевнено зростала. Зараз хтось порушить священу тишу. Десь далеко, біля самої лінії горизонту, догоряли останні вогники сонячного зимового дня.
Я не хотіла бути першою, хто порушить мовчанку. Ми рівно пропорційні у своїй байдужості один до одного, але чомусь продовжували жити разом. У нас не було ані спільної собаки, ані дитини, щоб хоч якось виправдати збереження цих безглуздих стосунків. Кожен не менше року мав власне життя: друзів, коханок/коханців, улюблену музику, фільми та книжки. І він, і я про це чудово знали, але ніколи не говорили. Навіщо рйнувати чужу зону комфорту?
Щовечора я верталася із гучної вечірки та лягала у холодне ліжко, притулялася спиною до нього та не могла зануритися у сновидіння. Пекельні думки створювпли систему печер у моєму мозку. І я ніяк не могла спіймати  думку, яка ховалася там від мене. Вона набагато краще знала повороти та перехрестя моєї свідомості. Мене щось хвилювало, але я не могла зрозуміти, що саме. Так і минав день за днем, допоки з його рота не вилитіло наступне:
- Нам треба поїхати туди. Я хочу з тобою поговорити. Треба нарешті покінчити із цим всім.
Мене збентежили ці слова. Дивно, що він так само думає про залишки нашого минулого. Невже, не мене одну мучить тварина-думка, яка майстерно уникала зустрічи такийдовчий час.
І ось ми тут. І досі мовчання. Я не хочу чути від нього анічогісінько. Він прекрасний, коли мовчить. Людина, коли відкриває рота, відверто змінюється. Але в  такі  прозорі моменти мовчанки  я згадую, за що його колись покохала. Здавалося, зараз він посміхнеться та запропонує піти у хату, проте його тінь стояла поряд, немов чужа. Ковдра на моїх плечах рятувала від гострих поглядів у потилицю. Як добре, що я взяла із собою навушники. Це моє рятувальне коло.

***

Сонце вже двано зникло, але ніхто не поспішав увімкнути ліхтарі біля хати. Ми так і залишалися на холодному ганку, розстріляні лютневими зорями. Він час від часу поглядав на мене та знервовано ходив від  гойдалки до крісла в іншому кінці. Мабуть, навушники допомогли йому зрозуміти, що говорити з ним я не налаштована.
Пройшло ще десять хвилин. Тінь зупинилася біля мене та повільно присіла поряд. Він обережно підняв кодру та заліз до мене, пригонувшись головою до колін, немов маленьке кошеня.

Ми знов не поговорили.
У нас досі свої коханці.
У нас досі свої герої.
Ми поверемося сюди за тиждень.
І так буде допоки хтось  із нас не витримає.
Але ми досі ті самі люди.