Я прокинулась, коли сутінки радо вітали нас своїми холодними та не дуже ласкавими обіймами. Ми досі їхали звивистою гірською дорогою, що вела у далекі глибини блакитно-зеленого лісу. Ялинки (чи то інші голонасінні) гордовито здіймалися прямісінько у небо, дряпаючи тяжкі чорні хмари.
За моїми підрахунками, у дорозі ми були близько 12 годин. І чому перед від'їздом я так не встигла подивитись на годинника? Вартувало би.
Я сиділа біля свого старого друга, який із посмішкою підспівував радіо. Дивно було бачити нас разом, адже доля давно вирішила, що спілкуватись нам не слід. Хоча був час, коли ми бачилися майже кожного дня, обговорювали свіжі плітки, мріяли. Він підтримував мене у нелегкі часи безпорадної та невзаємної закоханості у нашого спільного друга. Та у певний момент, коли моє особисте життя пішло шкереберть, він прийняв третій бік і на довгий час зник. Та як би що, зараз він сидів поряд.
Чесно кажучи, вчорашній вечір пройшов у зовсім інший спосіб, ніж я планувала. Принаймні добре, що квитки у кіно були безкоштовні. Якось вийшло, що на касі сиділа надзвичайно мила дівчинка. На вигляд їй було близько 20 років. Мені здалось, що працює вона у нашому кінотеатрі зовсім недовго, бо працівники, які двгий час видруковували відвідувачам чеки, ніколи не посміхались. Я здивувалась, коли та сама дівчинка запропонувала мені безкоштовний абонемент на честь, начебто, дня народження. Але попросила, щоб це було нашою маленькою таємницею. Невже я виглядала, як людина, якій терміново необхідна була підтримка? Хоча, байдуже.
У кафе я замовила собі порцію фісташкового морозива і зелений чай, бо до сеанса залишалась приблизно година. Час постіно спливає поівільно, особливо, коли потрібно його вбити. Але за декілька хвилин мою увагу привернув безлад, що відбувався за стійкою. Дівчата у фірмових бейсболках непристойно голосно сперичались між собою про те, що якийсь хлопець не насмілиться сказати деректорці про її стосунки із якимось юнаком. Замовчати барісток змусив гучний крик: "Не сподівайтеся! Вони все дізнаються! Будьте певні!"
Мій друг злетів зі сходів і, розвернувшись до шокованих дівчат обличчям, сказав, що він звільняється. У цей самий момент хлопець випадково налетів на столик, за яким я сиділа.
- Що ти тут робиш? Це доля! Поїдеш зі мною! Ми так давно не бачились, я стільки всього маю тобі розповісти! - він міцно схопив мене за руку та потягнув геть із кафе, - Ця хвора жінка не лишить мене просто так. Вона комусь заплатить. Здається, я підписав собі вирок.
Я не встигла вимовити ані слова. Занадто все сталося швидко. Занадто багато інформації. Ми вибігли на вулицю та побігли до першого ж провулку. Там стояв припаркований жовтий "жук". Звідки він знав, де я залишила свою машину.
- Сподіваюсь, ти не проти. Я сяду за кермо.
- У тебе хоч права є? Я пам'ятаю, як ти катався по місту на татовій машині у 15 років.
- Не бійся, мала. Маю я цю дурнувату картку із черговою невдалою фотокарткою, - я відкрила автівку та кинула йому ключі.
- Дивись не подряпай.
- Буду обережним, обіцяю.
Ми їхали швидко як для міста, але по дорозі чомусь не натрапили на світлофори. Ліхтарі миготіли, немов у передсмертних судомах. Вулиці були порожні, як голови підлітків. Ми наближалися до виїзду з міста. Ніколи не залишала межі міста, хоч і мала машину. Час. Знову він.
- Що, чорт забирай, сталося? Від кого ти тікаєш?
- По-перше, вже не "я тікаю", а ми тікаємо. По-друге, тобі це не потрібно, - він міцно вхопився за кермо та на секунду глянув мені у саму душу. Не люблю, коли люди так роблять. Прострумлюють тебе наскрізь і залишають напризволяще.
- Я впевнена, що пошкодую про це. Хоч скажи, куди и їдемо?
- На край світу, мала... на край світу.
Подорож видалася мовчазною. Мені не було, що говорити. Він не хотів нічого розповідати. Я любила дивитися у вікно. Як усі проблеми залишались у дзеркальці заднього вигляду. Чому він так вчасно з'явився? Я встигла не на жарт скучити...
За моїми підрахунками, у дорозі ми були близько 12 годин. І чому перед від'їздом я так не встигла подивитись на годинника? Вартувало би.
Я сиділа біля свого старого друга, який із посмішкою підспівував радіо. Дивно було бачити нас разом, адже доля давно вирішила, що спілкуватись нам не слід. Хоча був час, коли ми бачилися майже кожного дня, обговорювали свіжі плітки, мріяли. Він підтримував мене у нелегкі часи безпорадної та невзаємної закоханості у нашого спільного друга. Та у певний момент, коли моє особисте життя пішло шкереберть, він прийняв третій бік і на довгий час зник. Та як би що, зараз він сидів поряд.
Чесно кажучи, вчорашній вечір пройшов у зовсім інший спосіб, ніж я планувала. Принаймні добре, що квитки у кіно були безкоштовні. Якось вийшло, що на касі сиділа надзвичайно мила дівчинка. На вигляд їй було близько 20 років. Мені здалось, що працює вона у нашому кінотеатрі зовсім недовго, бо працівники, які двгий час видруковували відвідувачам чеки, ніколи не посміхались. Я здивувалась, коли та сама дівчинка запропонувала мені безкоштовний абонемент на честь, начебто, дня народження. Але попросила, щоб це було нашою маленькою таємницею. Невже я виглядала, як людина, якій терміново необхідна була підтримка? Хоча, байдуже.
У кафе я замовила собі порцію фісташкового морозива і зелений чай, бо до сеанса залишалась приблизно година. Час постіно спливає поівільно, особливо, коли потрібно його вбити. Але за декілька хвилин мою увагу привернув безлад, що відбувався за стійкою. Дівчата у фірмових бейсболках непристойно голосно сперичались між собою про те, що якийсь хлопець не насмілиться сказати деректорці про її стосунки із якимось юнаком. Замовчати барісток змусив гучний крик: "Не сподівайтеся! Вони все дізнаються! Будьте певні!"
Мій друг злетів зі сходів і, розвернувшись до шокованих дівчат обличчям, сказав, що він звільняється. У цей самий момент хлопець випадково налетів на столик, за яким я сиділа.
- Що ти тут робиш? Це доля! Поїдеш зі мною! Ми так давно не бачились, я стільки всього маю тобі розповісти! - він міцно схопив мене за руку та потягнув геть із кафе, - Ця хвора жінка не лишить мене просто так. Вона комусь заплатить. Здається, я підписав собі вирок.
Я не встигла вимовити ані слова. Занадто все сталося швидко. Занадто багато інформації. Ми вибігли на вулицю та побігли до першого ж провулку. Там стояв припаркований жовтий "жук". Звідки він знав, де я залишила свою машину.
- Сподіваюсь, ти не проти. Я сяду за кермо.
- У тебе хоч права є? Я пам'ятаю, як ти катався по місту на татовій машині у 15 років.
- Не бійся, мала. Маю я цю дурнувату картку із черговою невдалою фотокарткою, - я відкрила автівку та кинула йому ключі.
- Дивись не подряпай.
- Буду обережним, обіцяю.
Ми їхали швидко як для міста, але по дорозі чомусь не натрапили на світлофори. Ліхтарі миготіли, немов у передсмертних судомах. Вулиці були порожні, як голови підлітків. Ми наближалися до виїзду з міста. Ніколи не залишала межі міста, хоч і мала машину. Час. Знову він.
- Що, чорт забирай, сталося? Від кого ти тікаєш?
- По-перше, вже не "я тікаю", а ми тікаємо. По-друге, тобі це не потрібно, - він міцно вхопився за кермо та на секунду глянув мені у саму душу. Не люблю, коли люди так роблять. Прострумлюють тебе наскрізь і залишають напризволяще.
- Я впевнена, що пошкодую про це. Хоч скажи, куди и їдемо?
- На край світу, мала... на край світу.
Подорож видалася мовчазною. Мені не було, що говорити. Він не хотів нічого розповідати. Я любила дивитися у вікно. Як усі проблеми залишались у дзеркальці заднього вигляду. Чому він так вчасно з'явився? Я встигла не на жарт скучити...
Так ось. Минуло 12 годин дороги. Гори. Ніколи не думала, що вони так близько від нашого міста. Що ті 12 годин із 20 з гаком років? Та мої роздуми стосовно віку перервав захоплюючий подих вигляд на наше місто. Маленькиі будоночки із червоними дашками, дороги, немов яскраво виражені вени на хлопчачих руках... З висоти дороги і срібного магістрального паркану все здавалося дрібним і незначущим.
-Подобається? - знов посміхнувся мій друг. - І давно ти прокинулась?
Я нічого не відповіла, лише продовжила спостерігати за тим, як іграшкові машини зупинялися біля аеропорту. Мене також колись зустрічали.
- Скоро буде щось, що вразить тебе ще більше.
І він був правий. Коли я побачила ці величезні квадратні тонелі, що продірявлювали гори до самої середини, стало не на жарт моторошно. За кожні 50 метрів було ЦЕ. Пожовтілі металеві перекриття чомусь ніхто не наважився забрати та відвезти на металобрухт. Здавалося, що із заіржавілих печер, висотою із 15 поверховий будинок, колись давно виходили пекельні створіння.
- Що це? - видихнула я із захопленням.
- Під час Другої світової фашисти використовували ці шахти для знищення людей. Вони набивали вагони потягів живим м'ясом та завозили його у глибини гори. Що відбувалося далі - ніхто не знає. Але і по сьогодні вночі можна почути стогін цих нещасних.
- Не розповідай таких жахіть, бовдуре.
-Добре, я пожартував. Не знаю, що це за печери, але виглядають вони моторошно. Подібна історія їм би пасувала.
У захопленні ми проїхали ще з півгодини. Потім мій друг раптово загальмував і сказав:
- Виходь, далі йдем пішки.
- Що знов?
- Наша подорож ще не завершилась.
На вулиці вже було холодно. Ми йшли дорогою, повз величезні шахти, на дорозі було повно сміття. З кожним кроком його ставало все більше і більше. Сміттєзвалище. Чому саме воно? Безліч холодильників, телевізорів, навіть автомобілей. Інший непотріб, яким нехтували люди. Папір із віршами, книги... Дим. Як це було прекрасно. Та дорогу нам перекрла загорожа і маленький будиночок. Я відчувала надзвичайне піднесення.
-Ти хочеш це сфотографувати? Тримай свою камеру, я знав, що вона тобі знадобиться, - мій друг жборнув фотоапарат у мій бік.
- Встань ось там! Ти маєш бути на цих фото.
- Не сумніваюсь, мала.
Я навела фокус і затвор клацнув. Готово. Його немає. Він зник. Я запанікувала, але раптом мене заспокоїло невідоме тепло, що віяло від будиночка.
Збоку був прохід, яскраве сонце і маленька гойдалка на дереві із зламаною лялюкою. Там було добре, я відчувала це. Але дізнатись, чи так воно насправді мені не вдалось...
-Подобається? - знов посміхнувся мій друг. - І давно ти прокинулась?
Я нічого не відповіла, лише продовжила спостерігати за тим, як іграшкові машини зупинялися біля аеропорту. Мене також колись зустрічали.
- Скоро буде щось, що вразить тебе ще більше.
І він був правий. Коли я побачила ці величезні квадратні тонелі, що продірявлювали гори до самої середини, стало не на жарт моторошно. За кожні 50 метрів було ЦЕ. Пожовтілі металеві перекриття чомусь ніхто не наважився забрати та відвезти на металобрухт. Здавалося, що із заіржавілих печер, висотою із 15 поверховий будинок, колись давно виходили пекельні створіння.
- Що це? - видихнула я із захопленням.
- Під час Другої світової фашисти використовували ці шахти для знищення людей. Вони набивали вагони потягів живим м'ясом та завозили його у глибини гори. Що відбувалося далі - ніхто не знає. Але і по сьогодні вночі можна почути стогін цих нещасних.
- Не розповідай таких жахіть, бовдуре.
-Добре, я пожартував. Не знаю, що це за печери, але виглядають вони моторошно. Подібна історія їм би пасувала.
У захопленні ми проїхали ще з півгодини. Потім мій друг раптово загальмував і сказав:
- Виходь, далі йдем пішки.
- Що знов?
- Наша подорож ще не завершилась.
На вулиці вже було холодно. Ми йшли дорогою, повз величезні шахти, на дорозі було повно сміття. З кожним кроком його ставало все більше і більше. Сміттєзвалище. Чому саме воно? Безліч холодильників, телевізорів, навіть автомобілей. Інший непотріб, яким нехтували люди. Папір із віршами, книги... Дим. Як це було прекрасно. Та дорогу нам перекрла загорожа і маленький будиночок. Я відчувала надзвичайне піднесення.
-Ти хочеш це сфотографувати? Тримай свою камеру, я знав, що вона тобі знадобиться, - мій друг жборнув фотоапарат у мій бік.
- Встань ось там! Ти маєш бути на цих фото.
- Не сумніваюсь, мала.
Я навела фокус і затвор клацнув. Готово. Його немає. Він зник. Я запанікувала, але раптом мене заспокоїло невідоме тепло, що віяло від будиночка.
Збоку був прохід, яскраве сонце і маленька гойдалка на дереві із зламаною лялюкою. Там було добре, я відчувала це. Але дізнатись, чи так воно насправді мені не вдалось...
Комментариев нет:
Отправить комментарий