В цю ніч у твоїх ніг

Він помірними кроками вимірює гримерку, стискаючи у сильній руці майже завершену пачку найдорожчих цигарок. На ньому зараз біла сорочка із закоченими рукавами, яка чудово підкреслює його спортивну фігуру; фірмові лаковані чоботи, які вицокують ритми мого серця,  виблискують під тусклим світлом;  на шиї висить чорний  розв’язаний метелик.  У повітрі відчувається виразний запах якісного віскі невідомого мені бренду, але повітря п’янить мене і без цього. На столі лежить відкрита пачка шоколадних цукерок, яка прибула сюди прямісінько  зі Швейцарії. Він їх майже не торкався.  Світло ледь осяює частину приміщення і його виразне і різке лице.  Я все одно  бачу, нервується, та через власну  гідність він ніколи цього не визнає.

-          Сьогодні буде гаряча ніч, маленька!  – з ледь помітним тремтінням у голосі каже він. Тяжко розпізнати, коли хвилювання він демонструє навмисне, а коли це справжні почуття. Після цих слів, що обпалюють шкіру своєю прохолодою, його ноги повільно підносять таке бажане тіло до місця, де я сиджу.  Ніщо не заважає йому з легкістю поцілувати мене сухими губами у червону від холоду щоку. На вулиці мінус десять, всередині все горить.  Ми не бачились два роки.

-          Я знаю,  - мені дуже хочеться пожартувати на тему його чергового концерту, чисельних фанатів, але я не можу.  Мені було тяжко знущатися з нього. Завжди. Я відчувала  надмірне захоплення і бажання підкорятися. Навіть, не зважаючи на багаторазові сварки, довгі припинення будь-яких стосунків, я все одно верталася і відвідувала його концерти принаймні раз на рік.   

-          Я бачу, що ти хочеш щось сказати, але не можеш…  Роки йдуть, ніщо не змінюється! - його вузькі губи розтягнулися у зверхній посмішці. Чому він все завжди відчуває? Не потрібно навіть нічого казати. Тільки шалена напруга і тисячі вогників: в очах, у відблисках на дзеркалах і підготованих для квітів вазах.

-          Я рада тебе нарешті побачити, - на мені червона сукня із ледь прозорої тканини. Його це заводить. Я бачу.

-          Ти ані трішки не змінилась, - він зробив довгу паузу, -  Я також радий нашій зустрічі, - йому ці слова  давалися тяжко. Я це знала.  -  Чесно кажучи, я не сподівався тебе тут побачити. Ти мене приємно вразила, - він опускається переді мною на коліна і зазирає прямісінько в очі. Тільки він це може робити, тільки йому це дозволено.  Я ніколи не боялася його блакиті, бо з ним я не відчувала сорому. Ні-за-що.

-          Припини так на мене дивитись, я взагалі не мала з’являтися у твоїй гримерці. Пам’ятаю, що ти вважаєш чиюсь компанію перед концертом поганою прикметою.  Та, вибач, я не втрималась. Люблю бачити ті рідкі моменти, коли ти хвилюєшся, - його відверто веселять мої слова

-           Я?! Хвилююсь?! Ти і правда давно зі мною не спілкувалась! – мої руки повільно лягають на його волосся і опускаються до розв’язаного метелика. Кілька обережних рухів і готово. Тепер горло стиснуте не тільки в мене.

-          Чому ти нічого не сказала, перед тим, як зникла? – ніколи не любила цей серйозний тон. Він завжди сприймався як батьківський. Ніякої серйозності, тільки легкі і гострі фрази, саме це я і люблю. Саме від цього шаленію.

-          Тебе це насправді хвилює? – я заховаю прядку волосся за вухо і тяжко зітхаю.

-          Ти ж знаєш, що… - знову ця посмішка, - ні! – я встаю зі свого місця і йду до виходу із кімнати. Ні, мене абсолютно не зачепили його слова. Що для нього значать порожні фрази?  Просто до виступу залишається декілька хвилин. Не можна змушувати публіку так довго чекати. І як не дивно, він зрозумів, чому я захотіла піти. Але йому вистачило всього декількох секунд для того, щоб притиснути мене до стінки і гарячими губами впитися у мої вуста.  Спекотно. Неймовірно близько один до одного. Ближче ніж за всі останні роки.  Немає чим дихати. Повітря стискає у грудях і замість видиху виривається стогін.  Ми більше не контролюємо ані своїх думок, ані своїх почуттів, ані своїх рук.

-          Як я за тобою сумував, - ричить він у полоні пристрасті. Нам зриває усі ментальні блоки. Нам байдуже, що ми не бачилися так довго. Байдуже. Що. Буде. Далі.

-          А я ні, - як у старі добрі часи. Минає, мабуть, ціла вічність, як нарешті у двері настирливо розпочали стукати:

-          Запізнюємося на двадцять хвилин! З вами все добре?! – ми ледь відриваємося один від одного і він відповідає:

-          П’ять хвилин, - каже,  абсолютно спокійним голосом, і знову його язик опиняється у моєму роті.

-          Але натовп…

-          Я сказав п’ять хвилин! -  не варто його злити, дорогий адміністраторе. Він сильно гримає кулаком у двері.  

-          Всі чекають на вас уже… – адміністратор знервовано обриває фразу і ми чуємо його тихі кроки.

-          Уже час, малий, - я останній раз цілую його, швидко поправляю сукню і зачіску, - бажаю успіху! - доля секунди, і я вже на коридорі намагаюсь віддихатися від цього шаленства. Довкола вже абсолютно темно, потрібно йти у зал, де знервований натовп чекає на свого героя. Ряди із злих старезних елегантних леді, молоді люди і естети. І ось воно, моє місце. Я сідаю, якби нічого щойно не відбулося і вдивляюся у червоний колір театральної завіси.

-          Люба, з тобою все добре? – шепоче він мені на вухо і повільно бере мене за руку, - чому тебе так довго не було? Я не на жарт розхвилювався!

-          Не варто було, коханий. Просто чогось у коридорі зібралось багато людей, і я ледь проштовхнулась. Ти ж знаєш цих божевільних фанатів.

-          Не роби так більше. І бери слухавку! – він ніжно дивиться у мої очі. Я відводжу погляд і сором’язливо посміхаюсь. У залі згасає світло і відчиняється завіса. Шоу розпочинається…