Триптих або Історія про ліки від самотності і їжачків

Хвороба, замість того щоб поступово відходити  навпаки набирала обертів. Якщо бути точною, це вже був приблизно третій тиждень нестерпного кашлю і  підвищеної температури. Хто ж міг подумати, що усі пігулки вип’ються відразу ж. Купувати щось нове зовсім не входило ні у мої роздуми,  ні у мій фінансовий план на місяць. Дороге задоволення – хворіти.

Вечір розпочинався, мабуть як завжди. Суцільна лінь при світлі настільних ламп,  звуки гучних розмов за стінами і у гулких  білосніжних коридорах, запах чогось загадкового із кухні і ще не до кінця відкрита музика від нових порадників. Мій спокій порушив голосний звук із соціальної мережі, що сповіщав про  нове повідомлення:

«Привіт, ми тільки вчора приїхали. Я чув, що ви тут вже більше тижня. І знаєте, що і як. Хочеш з нами прогулятися і показати місто? Ми би були щиро вдячні»

Чесно кажучи, від несподіванки я трішки здивувалась, але що мені було втрачати.

«Привіт, добре, але завтра я збираюсь у басейн. Хіба десь після 8 години. Приходьте до головної площі, буду на вас там чекати…»

Насправді, бачити українців мені було дуже незвично. А дійсно, за декілька тижнів я абсолютно відвикла від цієї нашої ментальності, привітань,  вільних і не залежних розмов, жартів. Про банальні речі, яких ти собі ні з ким із нових знайомих дозволити не можеш. Ти просто врешті поводишся, як забажаєш і ніхто тебе не осудить.

Ми довго блукали порожніми осінніми вулицями, час від часу оминаючи калюжі, їли самчнющий місцевий фаст-фуд, пили гарячий шоколад, який хоч не на довго дозволяв забути про біль у горлі, і просто насолоджувались дорогами і торохкотінням світлофорів, парками біля факультету ІТ технологій, жовтуватими автобусами і їжачками, що час від часу виповзали на асфальт. Складалось таке враження, що це була їх пора. Люди спеціально залишалися у своїх помешканнях, щоб дати волю цим дивовижним створіннями.

Ми говорили про Україну. Багато. Про університеті і те, як сюди потрапили. У процесі ми настільки захопилися, що із гуртожитку мені надходило декілька стурбованих дзвінків. Нові співмешканці недовірливо перепитували чи зі мною все добре і цікавилися, коли я буду вдома. На жаль, у той вечір я пропустила грандіозне шоу з млинцями (і також не змогла їх скуштувати,бо всі самаколики були з’їжджені до мого повернення).

На наступний ранок я захворіла дужче. Чи це було через мокре після басейну волосся, чи через дощ  - не важливо. Моє перебування у кімнаті зробилося необхідним.  На диво, я не нудьгувала, бо почалися цілодобові листування. Я не пам’ятаю, коли востаннє стільки спілкувалась із незнайомою мені людиною, але це було спілкування у нон -стоп режимі. Від ранку до пізньої ночі.

«Я почуваюсь винним, за те, що ти маєш лежати весь час у ліжку. Тобі не треба було з нами гуляти»

«Та припини, я гарно провела час»

«Сьогодні ввечері ми зайдемо. Будемо варити для вас глінтвейн»

Знаєте, і погроза  цих юнаків таки справдилась. Ввечері до нас постукали у двері два веселих хлопці  із складниками до алкогольного напою. Несподівано один із них дістав із сумки банку з моїми улюбленими ананасами і пачку пігулок.

Для повного щастя нам не вистачало лише гітари. Виявилося, що один із українців має чарівний голос.  Зробивши круглі очі  і гарно попросивши у сусідів, ми отримали бажаний інструмент.  Почалися  співанки. Приємні такі, теплі . Хотілося просто зупинити час і лишитися у цьому маленькому, нікому не підвладному просторі із музикою Тараса Чубая і Квітки Цісик. Ніч минула за переглядом якогось жаху. Як це буває у компаніях, ви більше смієтесь, ніж лякаєтеся.

Через тиждень гурт іноземців організовував черговий концерт у нашому улюбленому пабі. Ми довго збиралися, бавилися із мильними бульбашками, але раптом мені прийшов гнівний твіт від людини, яку я колись любила. Чесно кажучи, весь гарний в одну мить десь зник. Стало жахливо неприємно. Хотілося  просто завалитися на ліжко і розревітися,  проте я вже пообіцяла друзям скласти їм компанію.

У приміщенні було парко, накурено і галасно. Музиканти зі всіх сил намагалися переграти гучними і веселими піснями трішки сп’янілу публіку. Мені зовсім не хотілося у той момент бути частиною цього заходу, і непомітно я втекла. Піднявшись металевими сходами на гору, я  сіла біля входу і дістала плеєр. Добре, що  нікого тут не було. Мої думки затягнула темна хмара. Я не розуміла, чому мене так зачіпали ці повідомлення, проте факт залишався фактом. За декілька секунд я відкрила очі і  підняла голову, що лежала на спинці шкіряного дивану.  Перед собою я побачила одного із українців, що пильно мене розглядав:

-          Чому ти зникла?

-          Мені просто захотілось послухати музику. Не можу там сидіти. У мене трошки інше зараз грає у голові.

-          Щось сталось?

-          Ні.

-          Ну, добре, - він впав на диван поряд і витягнув один навушник із вуха. Кілька хвилин ми так мовчки і сиділи, слухаючи якийсь російський, гурт в абсолютній тиші. Я поклала голову йому на плече і намагалася тримати свої думки під контролем. І знаєте, працювало.

-          Йдемо вниз, там група підтримки потрібна.

-          Я не хочу.

-          Досить поводитися як баба.

-          Можливо я і є баба.

-          Аргумент зараховано.

Я повернула навушник на своє законне місце і продовжувала сеанс терапії. Як зовсім несподівано, він міцно взяв мене за підборіддя і притиснув до своїх губ. Я не очікувала чогось подібного, але внутрішній голос змусив мене піддатися спокусі. Задавалося, що ця мить тривала цілу вічність. Іншою рукою він схопив мої зап’ястя, щоб я не почала пручатися.

Раптово почувся скрип дверей, і ми швидко відстрибнули один від одного.

Музиканти вийшли подихати свіжим повітрям.