Марення

-          Як нам звідси вибратися?  - запитала я у свого супутника, коли ми повільним кроком обходили відмежовані символічними парканами будинки. Вони були поставлені більше не для захисту домівок, а як справжній  український символ, який часто зустрічається у старовинних віршованих і прозових творах. Тонесенькі, перев’язані між собою шматочки дерева, які пахли свіжим лаком, так і закликали перетнути цю заборонену межу, але я намагалась не піддаватися.   

-          Запитай, що полегше, - він мило посміхнувся та потягнувся рукою до гарячої потилиці. Спека. Шалена спека із ароматом яблуневого цвіту. Ми блукали цими сільськими дорогами близько двох годин і ніяк не могли знайти автобусної зупинки. Височезні дерева рвалися вгору, як скажені. Ніщо, здавалось, не могло їх зупинити. Тільки сокири, але зараз ці загадкові рослини таємничою мовою перегукувались між собою, і  їх крони зливалися над нашими головами із блакиттю неба, перетворюючись на глибоку, схожу бажане море, кольорову палітру.

-           Добре, просто я скоріше хочу опинитися у місті. Хоча знаєш, загубитися у твоїй компанії –  не найгірший варіант.

-          Буду вважати це за комплімент, - та й розмова якось невимушено продовжувалась. Знаєте, як це буває, коли поряд потрібна людина. Теми знаходять самі себе, і ти не боїшся виглядати дурним або надто наївним. Під час таких моментів ти готовий злитися із довколишнім світом  і сказати: «Так, я твоя частина. Прекрасна, ідеальна частина».  Чим далі ми заходили у глибини приручених парків, тим ближчими до нас ставали кремезні гори. Зелені насичені кольори віддавали свіжістю і захоплювали подих. Десь там є свій світ, своє життя і правила. Дикі, абсолютно не залежні від прогресу і технологій, де головний талант – це вміння виживати.

Нас зупинив старий дядько, який тягнув на плечах сітку із щойно виловленою рибою. Його засмагле обличчя було підкресленою довгою сивою бородою, а коричневі очі так і сяяли привітністю.

-          Ви загубились, дітки? Можливо, я чимось можу бути корисним?

-          Дякувати богу, ми вже втратили надію.  Де нам знайти найближчу зупинку? Таке враження, що ми півдня проходили.

-          Зовсім слабка зараз молодь пішла -  хриплим голосом промовив старий, дістаючи із кишені срібний портсигар, - бачите цю гору? Ви маєте пройти за рікою, обігнути цю гору, і далі. Там на першій ж дорозі ви зможете сісти у автобус.

-          Дякуємо, старий. Гарно дня!

-          Немає за що! – дідусь, запаливши свою цигарку, дрібним кроком занурився у таємниці стежки.

-          Бачиш, а ти хвилювалась . Ще трошки і ми всядемося! Дивись, бачиш, там є вздовж ріки ж невеликий підйом! Йдемо туди?! – вмовляти довго мене не довелося. Ми швидко опинилися посеред острівця і продовжили свою подорож, допоки імпровізована стежка не закінчилась.  А знаєте, чому то просто не увійти у цю прозору і льодяну воду. Її ж тут навіть і не до кісточки. І я спустилася та на декілька хвилин загрузла, підкорившись течії і розглядаючи своє мокре взуття і темно-сірі камінчики. У той момент я  відчула якесь єднання з природою, вона мене поглинула і не хотіла відпускати.

-          Слухай, вилазь. Захворієш!

-          Вдячна за твоє хвилювання, але краще приєднуйся. Тим більше попереду я бачу якусь печеру. Здається, там є вибиті сходи нагору. Хіба тобі зовсім не цікаво побачити, що ж там? Уявляєш, ми з тобою як ті першовідкривачі, які незважаючи на небезпеки готові вирушати на пошуки пригод!

-          По-перше, ми не будемо першовідкривачами. Хтось ж зробив ці вибоїни. По-друге, я готовий на нові відкриття, тільки, будь ласкава, визуйся. Не пробачу собі, якщо ти захворієш.

-          Вмієш ти зіпсувати моменти романтичних поривів! – я чемно стягнула із себе босоніжки і закинула їх у порожній наплічник.  І поки він знімав свої сині кросівки, я кожною клітинкою своїх ніг відчувала ідеально гладкі, але у той самий час холодні поверхні річкового каміння.

Як справжній джентльмен, він, звичайно, пропустив мене лізти першою. Ніколи б не подумала, що зможу із такою легкістю подолати вершини (вам ж зовсім не варто знати, що там було лише три сходинки).

Але здивуванню нашому не було меж, коли ми побачили величезний тунель, під яким проходив струмочок, проте він був значно глибшим від річку, у якій я щойно мала змогу відчути прохолоду.

Ми обережно рухалися під цим камінням і за декілька секунди побачили неймовірної краси долину. Ми стояли високо над величезним озером, а десь біля горизонту виднілися майже чорні дерева. Вода відблискувала зеленим і манила до себе. Це було ідеальне місце, щоби зрозуміти: до біса ці автобуси, ці дороги, цю цивілізацію. Я почувала себе такою маленькою, такою незначною, але потрібною. Ми зайшли на дерев’яний місток, біля якого стояв багатоповерховий млин дивної конструкції. Скинувши усі речі, ми голосно сміючись стрибнули у льодяну воду. І тільки за декілька  секунд ми змогли відчути її теплоту.

-          Знаєш, я нам заздрю, - ми обоє лежали на поверхні води  і розчинялися у задоволенні. Неймовірна глибока блакить і така ж приваблива вода. Ми пливли посеред світу