Хтось рухає мене за плече і шепоче ледь чутно на вухо: «Даш, прокидайся. Нам потяг змінювати треба,» - я неохоче відкриваю очі, дістаю навушники, де лунає пісня мого друга, і виходжу з порожнього купе на невідомому вокзалі посеред Чехії. Ми дістаємося найближчого автомату з їжею, купуємо шоколад і сідаємо на мармурові сходи в очікуванні наступного потягу. В таку пізню годину тут ходять лише старі чоловіки і втомлені жінки, які вертаються до дому зі своїми історіями. Мою увагу привернув лише старий зі значно молодшою дівчиною поряд. Його волосся було зібрано в обережний сивий хвіст, за плечем весіла гітара, а на носі з'їжджали окуляри. Дівчина, що йшла поряд з ним була в коротенькій чорній сукні і у величезному капелюсі... А, може, вони коханці?
У Бремені я гуляла нічним містом, насолоджуючись чарівною архітектурою і слухаючи музику. Руки доводилося ховати у рукавицях, а телефон зрадливо вимикався кожного разу, коли потрібно було піддивлятися вулиці на картах. Як ж це дратує, особливо, коли ти сам! Та, не зважаючи на ці маленькі невдачі, почався справжній зимовий дощ з градом. Карма вирішила, що злива – це саме те, чого мені зараз точно не вистачає. Я заховалася у маленькому провулку, настільки вузькому, що двоє ледь би змогли минути один одного. У вікнах ресторанів я бачила щасливих літніх німців, що потягували пиво чи то вино. Вогні свічок лилися аж на саму бруківку і примхливо на ній виблискували. Блукала б я і далі так, але інстинкт самозбереження привів мене у Мак біля вокзалу. До автобусу лишалось близько чотирьох годин, тому мені не хотілось зустрічати північ у невідомих кварталах. І все б нічого, але відчуття у мене склалось, ніби я знаходилась у найбільш небезпечному районі міста. Скрізь сиділи дивні темношкірі молодики в епатажному одязі, які на весь заклад слухали попсових пісень. Сиділа б я собі далі, тримаючись за сумку, але раптом у приміщення зайшов справжнісінький Бетмен. Тепер Бремен міг спати спокійно.
Він сидів навпроти у нічному аеропорті. З довгим волоссям, щитиною, кривим носом, то й діло кидаючи погляд на чорний годинник. Його коричневі чоботи з оленями чудово пасували під низькі джинси і синій спортивний светр. На вигляд йому було десь за 30. Мабуть, якби мені подобались старші чоловіки, саме такого коханця я би і хотіла мати. Він зазернув у свій самсунг у захисному кейсі, а потім несподівано посміхнувся мені. Легкою ходою чоловік рушив у напрямок своїх воріт. Раптом до його ніг підкотився футбольний м'яч маленького іспанця, який стереотипно мріяв колись стати чемпіоном. Чоловік віддав пас дитині і зник у натовпі пасажирів.
Коли ти вертаєшся вночі після тривалого переїзду, то найшвидше хочеш опинитися у ліжку. Але як це зробити, коли до гуртожитку на тебе чекає довга велосипедна доріжка. Ти крутиш педалі з останніх сил, перемикаєш передачі і мариш про теплу ковдру зі зручною подушкою. На вулиці зустрічаються поодинокі випадкові перехожі, а ти женеш швидше. Щоб не думати. Щоб тільки стежити за дорогою.
О першій ночі ми спускались в невідоме метро Барселони, та раптом за спинами почули голосний тупіт ніг і несамовиті крики. Озирнувшись, ми розгледіли натовп молодих темношкірих підлітків, які зносили усе на своєму шляху. Вони нагадали нам буревій, аж ьак сильно в них відчувалась стихія. Налякавшись, ми миттю спустилися по сходах і залетіли у найближчий вагон останнього з потягів. Діти, які поперестрибувал турнікети, так само стрімко опитинились разом з нами. Вони вчиняють дикі танці, тим самим викликаючи обурення літньої жінки, що сиділа поряд зі мною. На вигляд їм років 15-16, але вони тримають у руках пачки цигарок, стрибають по вагону і так само миттю зникають. Наше життя - це суцільний трансфер.
Останні кілька років я більше часу провела у потягах і на вокзалах, тримаючись з останніх сил, аби не заснути. Є лише дорога. Пункт А і пункт B. Мені подобається належати лише безкоштовному вайфаю, зализним кріслам і темним ночам. Там моє місце і мої історії, які я ховаю в глибині своєї голови.
У Бремені я гуляла нічним містом, насолоджуючись чарівною архітектурою і слухаючи музику. Руки доводилося ховати у рукавицях, а телефон зрадливо вимикався кожного разу, коли потрібно було піддивлятися вулиці на картах. Як ж це дратує, особливо, коли ти сам! Та, не зважаючи на ці маленькі невдачі, почався справжній зимовий дощ з градом. Карма вирішила, що злива – це саме те, чого мені зараз точно не вистачає. Я заховалася у маленькому провулку, настільки вузькому, що двоє ледь би змогли минути один одного. У вікнах ресторанів я бачила щасливих літніх німців, що потягували пиво чи то вино. Вогні свічок лилися аж на саму бруківку і примхливо на ній виблискували. Блукала б я і далі так, але інстинкт самозбереження привів мене у Мак біля вокзалу. До автобусу лишалось близько чотирьох годин, тому мені не хотілось зустрічати північ у невідомих кварталах. І все б нічого, але відчуття у мене склалось, ніби я знаходилась у найбільш небезпечному районі міста. Скрізь сиділи дивні темношкірі молодики в епатажному одязі, які на весь заклад слухали попсових пісень. Сиділа б я собі далі, тримаючись за сумку, але раптом у приміщення зайшов справжнісінький Бетмен. Тепер Бремен міг спати спокійно.
Він сидів навпроти у нічному аеропорті. З довгим волоссям, щитиною, кривим носом, то й діло кидаючи погляд на чорний годинник. Його коричневі чоботи з оленями чудово пасували під низькі джинси і синій спортивний светр. На вигляд йому було десь за 30. Мабуть, якби мені подобались старші чоловіки, саме такого коханця я би і хотіла мати. Він зазернув у свій самсунг у захисному кейсі, а потім несподівано посміхнувся мені. Легкою ходою чоловік рушив у напрямок своїх воріт. Раптом до його ніг підкотився футбольний м'яч маленького іспанця, який стереотипно мріяв колись стати чемпіоном. Чоловік віддав пас дитині і зник у натовпі пасажирів.
Коли ти вертаєшся вночі після тривалого переїзду, то найшвидше хочеш опинитися у ліжку. Але як це зробити, коли до гуртожитку на тебе чекає довга велосипедна доріжка. Ти крутиш педалі з останніх сил, перемикаєш передачі і мариш про теплу ковдру зі зручною подушкою. На вулиці зустрічаються поодинокі випадкові перехожі, а ти женеш швидше. Щоб не думати. Щоб тільки стежити за дорогою.
О першій ночі ми спускались в невідоме метро Барселони, та раптом за спинами почули голосний тупіт ніг і несамовиті крики. Озирнувшись, ми розгледіли натовп молодих темношкірих підлітків, які зносили усе на своєму шляху. Вони нагадали нам буревій, аж ьак сильно в них відчувалась стихія. Налякавшись, ми миттю спустилися по сходах і залетіли у найближчий вагон останнього з потягів. Діти, які поперестрибувал турнікети, так само стрімко опитинились разом з нами. Вони вчиняють дикі танці, тим самим викликаючи обурення літньої жінки, що сиділа поряд зі мною. На вигляд їм років 15-16, але вони тримають у руках пачки цигарок, стрибають по вагону і так само миттю зникають. Наше життя - це суцільний трансфер.
Останні кілька років я більше часу провела у потягах і на вокзалах, тримаючись з останніх сил, аби не заснути. Є лише дорога. Пункт А і пункт B. Мені подобається належати лише безкоштовному вайфаю, зализним кріслам і темним ночам. Там моє місце і мої історії, які я ховаю в глибині своєї голови.
Комментариев нет:
Отправить комментарий