***

У повітрі стояв солодкуватий аромат польових квітів. Знайомий запах. Здається, що тут я вже була. Тільки, де це 'тут'? Ніяк не можу собі пригадати. Але кожна клітинка мого тіла тріпотіла, бо тепло, що панувало у кімнаті, було рідним.
Чую бджіл та тихеньке шуркотіння незграбних метеликів. Які сідають на антикварні фарфорові склянки, що стоять... зачекайте... на дубовому столі.  Спекотно. Варто розплющити очі та негайно вмитися. Холодна вода у таку погоду завжди допомогає повернутися до тями. Може, тоді я зрозумію, де знаходжуся.
Вітер ніжно здіймає легкий тюль, що висить десь зліва від мене. Саме звідти  лине терпкий запах літнього, розмореного пекучим сонцем, саду із дикими блідо-рожевими трояндами, безліччю дрібоньких ромашок, стрункої гордовитої яблуні та достигаючиим зеленим виноградом. У кущах смородини чути обережні кроки кицьки. Доведеться все ж таки визнати перемогу цікавості та привідкрити хоча б одне око.
Велечезна світла кімната із прозорими вікнами. Подерта штукатурка на стелі. Люстра без двох лампочок. Зелений рушник біля дзеркала.
Промені сонця проходили крізь дірочки у мережевному тюлі, і я бачила скільки у кімнаті пороху. Зліва, направду, був вихід у сад. Але дверей на петлях не виявилось. Тільки невагомий шматок сіруватої тканини, який ніяк не могли викунити через сентементальність господаря, відділяв два таких різних світи.
Я лежала на дивані темно-вишневого кольору. Він був зовсім не схожий на ті новомодні канапи у центральних магазинах міста. Тверді пружини тиснули мені у спину.
Прохолодна вода допомогла приглушити нав'язливий аромат, що затьмарював свідомість. Губами стікав маленьки струмочок до самої шиїї. У дзеркалі - невідома істота із втомленими зелинуватими очима. Ще один ковток не завадить.
У саду кроки.
Ідилія зруйнована.
Я розвернулась.
Зіниці збільшились.
Ми не бачилися близько року. Звичайно, у такі моменти людина поняття не має,  що робити. Хвилинний ступор, мої руки і коліна затремтіли. Знову це відуття у животі... Ми кинулись один одному в обійми.